Частина 3. Глава 9. Ліда

Стукіт не вщухав.

Тук. Тук. Тук. З кухонного вікна. З сіней. Зі спальні. Повільно, рівно, без поспіху, як стукає ніготь об скло в людини, що задумалася. Дарина сиділа над мискою й не могла поворухнутися.

Мама прокинулася. Сіла на ліжку. Слухала.

Мойсей Абрамович теж прокинувся. Підвівся на лаві, сунув ноги в черевики, взяв окуляри. Наклав їх на ніс тремтячими пальцями.

— Це скло, — сказав він. Голос сухий, професійний, наче він стояв у майстерні над клієнтовим дзеркалом. — Дариночко. Так стукає скло, коли в ньому напруга. Перед тим, як тріснути.

— Він питає, — сказала Дарина. — Хто забрав сорочечку.

Вона сунула руку під светр. Сорочечка лежала там. Тепла. Тепліша, ніж була. Наче гарячіла з кожним ударом нігтя.

Дарина подивилася у воду.

Плями-віконця. Усі скла села. У кожному темрява й полотно. А за кожним полотном, Дарина бачила це тепер так ясно, наче стояла поруч, тінь. Висока. Темна. З довгим волоссям. У кожному склі одна й та сама. Тисячею відображень. І кожна стукала.

У хаті тітки Галі світло. У Кравчуків. У баби Параски. У Петра. Люди прокидалися. Вона бачила, як Оля Кравчук сідає на ліжку й притискає до себе Мирося. Як баба Параска хреститься над самоваром. Як Петро стоїть у коридорі перед білим простирадлом і тримає в руках сокиру. Не замахується. Просто тримає.

Як у тітки Галі, в сінях, над умивальником, полотно повільно сповзає на один бік.

Вузол розходився.

— Він не дочекається сорокового, — прошепотіла Дарина. — Мамо. Він не дочекається.

* * *

Двері кухні відчинилися о третій ночі.

Без стуку. Дарина не встигла навіть схопитися. На порозі стояв Назар. Без шапки, в розстебнутій куртці, з білим обличчям.

А поруч з ним Ліда.

Вона була вдягнена. Не в нічну сорочку, не в Назарову куртку поверх неї. У своє. Ту саму чорну сукню з дев'ятого дня, яку Олена випрала й висушила біля печі. Коса заплетена. В косі червона стрічка. На ногах Назарові старі валянки, завеликі.

Вона не здавалася наляканою.

— Я знала, що так буде, — сказала Ліда, ступаючи в хату. — Тому й попросила вдома переночувати. Попрощатися з кімнатою. — Вона подивилася на Дарину. — Він подивився в колиску, так?

— Подивився.

— І там пусто.

— Там пусто, — сказала Дарина. — Сорочечка в мене.

Ліда кивнула. Наче це було найприродніше на світі.

— Добре, — сказала вона. — Тоді він її не загубить. Ходімо.

— Куди?

— До нього. — Ліда вже йшла до світлиці. Під подвійну дугу вузлів. — Він же питає. Хтось має відповісти.

Назар стояв на порозі. Дивився сестрі вслід. Дарина підійшла до нього.

— Вона прокинулася о другій, — сказав він. Тихо. Хрипко. — Сіла на ліжку й каже: «Назарку, він плаче. Я чую. Відвези мене до Дарини». Я спитав, звідки вона знає. Вона сказала: «Я десять років спала поруч із ним. Я знаю, як він плаче».

Він подивився на Дарину.

— Вона не боїться, — сказав він. — Я не розумію, чому вона не боїться.

* * *

Ліда сіла на підлогу перед дзеркалом. Як сідала Олена. Підібгавши ноги. Поклала руки на коліна.

Полотно не знімала.

Стукіт за ним був тут найгучніший. Важкий. Глухий. Як б'ється в двері людина, що вже не стукає, а просто притулилася й дихає.

— Северине, — сказала Ліда.

Стукіт зупинився.

У всій хаті. В сінях, на кухні, в спальні. Дарина почула це, бо тиша впала раптом, як падає з полиці важка книжка.

— Це я, — сказала Ліда. — Лідка. Що колиску гойдала.

Тиша.

А тоді з-за полотна, глухо, втомлено, з тією давньою співучою вимовою, що Дарина вже знала:

— Ти пішла.

— Пішла, — погодилася Ліда. — Мене Назарко покликав. Ти ж знаєш. Ти ж сам мене відпустив.

— Я хотів, щоб ти привела її.

— Я знаю. — Ліда кивнула. Спокійно. — Вона прийшла. І забрала сорочечку. Але вона не вкрала. Вона її несе. Тобі.

Мовчання за полотном.

— На сороковий, — сказала Ліда. — Як проводжатимуть. Покійникові кладуть у дорогу його речі. Щоб не вертався шукати. Вона тобі віддасть. У руки. Ти візьмеш і підеш. Туди, куди вона пішла. Орися. І він з нею.

Голос за полотном був зовсім тихий.

— Він там? З нею?

— Там, — сказала Ліда. — Де ж іще. Мати дитину не кидає. Ти ж сам бачив. Там у колисці нікого не було двісті років. Бо він не лишився. Він з нею пішов. Одразу. А ти лишився.

Тиша.

Довга. Така, що Дарина почула, як б'ється її серце. Як дихає Назар за її спиною. Як Мойсей Абрамович у кухні тихо читає щось, ледь чутно, не українською.

— Мені холодно, Лідко, — сказав голос за полотном.

І це був не той голос, яким він кликав Дарину «Орисю». Не той, яким говорив з Олениного батька. Не той, яким сміявся в склі. Інший. Чоловічий. Втомлений. Дуже старий.

Людський.

— Я знаю, — сказала Ліда. — Я теж мерзла. Я тобі заспіваю. Як колись. Хочеш?

Відповіді не було.

Ліда заспівала.

* * *

Не «Ой там на горі калина».

Колискову. Ту, якої Дарина ніколи не чула. Стару. Поліську. Повільну, як вода в болоті, з довгими протяжними голосними, з дивними словами, яких тепер ніхто не вживав. Про котика, що ходить по лаві. Про сон, що ходить по хаті. Про дрімоту, що сидить на воротях. Про те, що мама прийде, мама вже йде, мама тут.

Ліда співала тихо. Дзвінко. Чисто. Голос її плив світлицею, як пливе тепло від печі, і Дарина відчувала, як від нього розслабляються плечі, як злипаються очі, як хочеться лягти на підлогу й заснути.

Стукіт у хаті не повертався.

Дарина нахилилася над склянкою з водою на підвіконні. Подивилася.

Усі скла села. Полотна. І за кожним полотном тінь. Висока. Темна. Вона вже не стукала. Стояла, притулившись до скла чолом. І слухала.

А в білій хаті, у найглибшому віконці, біля колиски, що стояла нерухомо, сидів на підлозі чоловік із довгим волоссям, перехопленим ремінцем через чоло. Сидів, обхопивши коліна руками. Як сидів Мирось на плямі під лупою. Як сидять діти, коли їм погано.

Голова його схилилася на коліна.