Частина 3. Глава 8. Стіл на сорок

— Я розіб'ю, — сказав Мойсей Абрамович.

Він сказав це за сніданком. Між двома ковтками чаю. Так само спокійно, як казав клієнтам: «Ця рама не XVIII століття, а підробка кінця XIX, і ви переплатили втричі».

Дарина поставила чашку.

— Ні.

— Дариночко. Мені сімдесят дев'ять років. Моє відображення мені вже не знадобиться. Я в нього двадцять років не дивлюся, бо там старий єврей із мішками під очима, і він мені не подобається. — Він підняв палець. — А тобі двадцять чотири. Тобі ще заміж виходити. Як ти виходитимеш заміж без відображення? Як фату приміряєш?

Ліда, що сиділа на лаві з кашею, пирхнула. Назар біля печі не обернувся, але Дарина бачила, як напружилися його плечі.

— Не про фату мова, — сказала вона.

— Про фату теж, — сказав Мойсей Абрамович. — Я старий. Мені можна говорити дурниці.

Олена мовчала. Дивилася на свої руки. Сірі до третіх суглобів.

— Я теж можу, — сказала вона тихо. — Я тридцять років без відображення. Я звикла.

— Ні, — сказала Дарина вдруге.

Вона не пояснювала. Не могла пояснити. Тільки знала, як знала вузол на сорок, як знала бабусин свист. Пальцями. Шкірою. Що скло, яке тримало їхній рід двісті років, має розбити дзеркальниця. Остання.

І що Яків не буде сам.

Вона не сказала цього вголос. Але мама подивилася на неї. Довго. Тим поглядом, яким дивилися матері, що знають.

І нічого не сказала теж.

* * *

Отець Василь прийшов о дев'ятій.

З книгою. Не з літописом отця Іоанна. З іншою. Новою, в чорній палітурці, з закладками. Метрична книга парафії. Він поклав її на стіл і розгорнув.

— Я не спав дві ночі, — сказав він. Окуляри запітніли з морозу, і він не протирав їх. — Я читав. Канони. Требник. Листи до єпархії, ще з дев'ятнадцятого століття. Про тих, кого не поховали. Хто пропав безвісти. Утопився, і тіла не знайшли. Пішов на війну й не повернувся.

Він подивився на Дарину.

— Їх можна відспівати. Заочно. Без тіла. Якщо є хтось, хто просить. З родини.

— Я прошу, — сказала Дарина.

— Я знаю. — Отець Василь кивнув. — Тому я вже...

Він повернув книгу до неї.

На останній заповненій сторінці, під записами про смерть Явдохи Литвин, рівним, трохи школярським почерком, синім чорнилом:

«Северин Литвин, гутник, двадцяти восьми літ. Пропав безвісти у листопаді 1806 року на сороковий день по смерті дружини Орисі. Заочне відспівування й поминання призначено на сороковий день по смерті Явдохи Литвин, його нащадка, на прохання Дарини Литвин, нащадка. Хай упокоїться з миром».

Дарина читала двічі. Тричі.

— Двісті двадцять років, — сказав отець Василь. Тихо. — Його ніхто не записав. Ні в книгу живих, ні в книгу мертвих. Він ніде не був. — Він нарешті зняв окуляри. Очі в нього були червоні. — А тепер записаний.

Мойсей Абрамович, що стояв біля вікна, тихо сказав щось. Дарина не розчула. Щось не українською. Коротке, як подих.

— Що ви сказали? — спитала вона.

— Амінь, — пояснив старий. — Своєю мовою. Те саме слово.

* * *

Село готувалося два дні.

Дарина бачила це у воді. Не хотіла. Мама казала: не дивись, мама Явдоха не дивилася. Але тепер не могла не дивитися, бо там, у кожній плямі-віконці, люди робили те, чого не робили двісті років.

Готували стіл для того, кого боялися.

Тітка Галя відкрила сільмаг навстіж і віддавала все. Борошно. Цукор. Мак. Квасолю. Олію. Записувала в зошит із котиками на обкладинці, хто що взяв. Потім перестала записувати. Махнула рукою. Сказала: «А, все одно сороковий. Хай буде».

У кожній хаті варили кутю. Пшеницю на ніч у воду, зранку на вогонь, потім мак терти в макітрі. Дарина бачила в самоварі баби Параски, як та тре мак, повільно, по колу, макогоном, і шепоче щось. Молитву. Чи не молитву.

Оля пекла пампушки. Мирось допомагав. Вимазався борошном до самих брів. Сміявся.

Петро колов дрова. Не для себе. Для всіх. Возив на санях по хатах, скидав під ворота й їхав далі. Ні з ким не говорив. На третій хаті кобила стала, і він довго стояв біля неї, поклавши долоню на руду шию з білою зіркою.

Горпина вчила слів.

Її возили на санях від хати до хати, і в кожній вона сідала на лаву, спершись на ціпок, і повторювала. Рипуче. Сухо. Терпляче. Те, що казали на сороковий день у Вовчій Гаті двісті років тому, а потім перестали, бо боялися.

«Іди з Богом. Іди туди, куди всі йдуть. Ми тебе не тримаємо. Ми тебе відпускаємо. Не вертайся».

І друге правило. Найважливіше.

— Сказали, то відвернулися, — повторювала Горпина в кожній хаті. — Одразу. Спиною до скла. І не озиратися, хоч би що чули. Хоч би мамин голос. Хоч би дитячий плач. Хоч би своє ім'я. Сказали й відвернулися. Бо як подивишся вслід, він озирнеться. А як озирнеться, то й вернеться.

Люди кивали. Блідли. Хрестилися.

Учили.

На тридцять сьомий день по обіді до сільмагу під'їхало таксі з житомирськими номерами.

Дарина була там. Купувала свічки, бо отцеві Василю не вистачало. Вона бачила, як із таксі виходить жінка. Молода, худа, в світлому пуховику, з обличчям, на якому було написано три тижні безсоння. Ірина. Тітки-Галина донька.

А за руку вона тримала дівчинку.

Сім років. Рожева куртка. Рожеві рукавички з білими котиками. Обидві. Хтось повернув ту, що лишилася тоді на снігу біля болота.

Соня подивилася на сільмаг. На тітку Галю, що вибігла з-за прилавка й застигла на порозі, притиснувши руки до грудей. На Дарину.

— Ви та тьотя, — сказала Соня. — З болота. Що дзеркальце тримала.

— Я.

— Баба сказала мамі, що треба приїхати. — Соня серйозно подивилася на неї. — Що там моя тінь. Що як я не приїду, вона там лишиться назавжди. Сама. — Пауза. — Їй же там страшно самій?

Ірина за її спиною закусила губу.

— Ні, — сказала Дарина. — Вона спить. Біля самого виходу. Тебе чекає.

Соня кивнула. Тоді простягла їй руку в рожевій рукавичці.

— А ви мене поведете? — спитала вона. — Як тоді?

Дарина взяла маленьку руку.