Частина 3. Глава 7. Другий голос

Дарина не відповіла.

Вона стояла над краплею ртуті, що завмерла біля носка її чобота, і дивилася на неї. Важка. Блискуча. Жива. Крапля ледь тремтіла, хоча в світлиці не було протягу. Як тремтіла тоді, під воском. Як тремтить серце в маленької пташки, яку тримаєш у долоні.

У ній, якщо придивитися, відбивалася вся світлиця. Дугою. Вигнуто. І Дарина.

І ще хтось за її плечем.

Вона не обернулася.

Нахилилася. Обережно, бабусиним столовим ножем, підчепила краплю на аркуш паперу. Як учив Мойсей Абрамович: ніколи голими руками. Перенесла до столу. Скотила в маленьку скляну баночку з-під гірчиці, що стояла на полиці. Закрутила кришку.

Ртуть лежала на дні баночки. Тремтіла.

Четвертий замок.

Дарина поставила баночку на підвіконня світлиці. Поруч із перевернутою склянкою. Наче хліб для того, хто не їсть.

— Мамо, — покликала вона. Голос був спокійний. Аж надто.

* * *

Вони дивилися у воду вдвох.

Миска стояла на столі на кухні. Кринична вода, рівна, темна. Дарина нахилилася над нею, і мама поруч, і Дарина відчинила той новий, страшний зір, який приніс їй звідти. Плями-віконця. Усі скла села. Усі води.

І одне. Найглибше. Найдальше. Те, що не було ні шибкою, ні калюжею. Віконце білої хати.

Світлиця. Рушники, вишиті чорним. Біла піч із синім розписом. Колиска на мотузках.

Нерухома.

Дівчина в коричневій формі сиділа біля неї на лаві. Прихилилася головою до мотузки, як прихиляються до одвірка втомлені люди. Одна рука лежала на краю колиски. Друга на колінах. Очі заплющені.

Вона вся була в інеї.

Тонкому, візерунчастому, як на шибці в лютий мороз. Він вкривав її коричневу форму, чорний фартух, косу, вії. Пальці на колисці побіліли й наче примерзли до дерева.

Олена поруч із Дариною не дихала.

— Вона спить, — сказала Дарина. — Мамо. Вона тільки спить. Ще не...

— Я знаю, — сказала Олена. Голос був рівний. — Я відчуваю. Як у мене руки мерзнуть. Отут. — Вона підняла свої руки. Сірі до других суглобів. Тепер сірі вже й до третіх. — Їй холодно. Мені холодно.

Дарина перевела погляд на інше віконце. Ближче. Коридор навиворіт.

Яків стояв у дверях світлиці навиворіт. Спиною до коридору. Обличчям до скла, до них, до живого світу. Руки розкинуті, долоні вперлися в одвірки. Як стоїть людина, що тримає двері, в які ломиться вітер.

Тріщини на його тілі світилися. Яскраво. Срібно. Розходилися по ньому, як іде лід по воді, коли вдариш.

А за ним, у глибині коридору, хтось стояв. Високий. Темний. Терплячий.

Чекав.

— Він тримає сам, — прошепотіла Дарина. — Мамо. Він тепер тримає сам. Один. Чотири замки зламані, застава спить, а він...

Олена встала.

Пішла до світлиці. Під подвійну дугу вузлів. Сіла на підлогу перед завішеним дзеркалом. Схрестила ноги, як сідають діти. Поклала сірі руки на коліна.

І заспівала.

* * *

Тихо. Хрипко. Голос у мами був зовсім не той, що в дівчини в коричневій формі. Низький, надтріснутий, прокурений на кухнях учительських, засиплений тридцятьма роками мовчання. Він ламався на високих нотах, і Олена не тягла їх, а знижувала, як знижують люди, що давно не співали.

«Ой там на горі калина...»

Другим голосом.

Дарина стояла в дверях і слухала, і в неї стискалося горло. Мама співала в полотно. В льон зі знаком. У скло за ним, у глибину, у білу хату, що була так далеко, що туди не доходило навіть світло.

Не доходив і спів. Дарина бачила це у воді, коли повернулася до миски. Дівчина в інеї не ворухнулася.

— Не чує, — сказала Олена, коли дійшла до кінця куплету. Не обертаючись. — Даринко, вона не чує. Другий голос сам не ходить. Йому треба першого. Він за ним іде, як ягня за вівцею.

— Я не знаю пісні.

— Знаю. — Олена заплющила очі. — Ліда знає.

Дарина вийшла на ґанок.

Ніч була морозна, ясна, тиха. Над болотом стояв убуваючий місяць, тонкий, як обрізок нігтя. До лісової хати біля пожежної вишки було три кілометри. Телефон не ловив. «Уазика» біля хвіртки не було.

Як нема зв'язку, свистіть на ґанку. Бурка почує. Явдошин свист чув за три кілометри.

Дарина не вміла свистіти. Ніколи не вміла. У дитинстві хлопці у дворі сміялися.

Вона засунула два пальці в рот. Правий вказівний, той, що колись білів до першого суглоба. І середній.

Свиснула.

Вийшло погано. Хрипко, тонко, з шипінням. Дарина свиснула ще раз. І ще. І вчетверте, і вп'яте, вкладаючи в свист усе повітря з легень. І раптом на шостий раз пальці самі стали трохи інакше. Губи самі стиснулися. І свист вийшов. Гострий. Пронизливий. Як ніж по склу.

Як бабусин.

Він полетів над болотом, над кригою, над сосонами, і луна підхопила його й понесла далі, до лісу.

Дарина стояла на ґанку й слухала тишу.

Хвилина. Дві. П'ять.

А тоді з лісу, далеко-далеко, ледь чутно, долетів відповідь. Гавкіт. Басовитий. Захлинаючийся.

І за ним, ще за хвилину, гул двигуна.

* * *

Ліда співала першим голосом.

Вона сиділа на підлозі поруч з Оленою. У Назаровій куртці поверх нічної сорочки. З розпущеним волоссям. Боса, бо не встигла взутися, і Назар накинув їй на ноги свій шарф. Тінь лежала біля неї на дошках. Звичайна. Своя.

Олена вела другим.

Два голоси сплелися в світлиці. Над полотном зі знаком. Над Бурчиною головою, що лежала на порозі. Над Назаром, що стояв у дверях, тримаючись за одвірок, і дивився на сестру з таким обличчям, що Дарина відвела погляд.

«Ой там на горі калина, під калиною дівчина...»

Ліда співала так, як співала колись біля маминого ліжка. Дзвінко. Чисто. Високо. Кожна нота виходила з неї легко, як пара з рота на морозі. Олена знижувала, ламалася, хрипіла, але вела. Не відставала.

Дарина нахилилася над мискою.

Біла хата. Колиска. Дівчина в інеї.

Вона ворухнулася.

Ледь-ледь. Пальці на колисці. Один. Другий. Іній на них тріснув, як тріскає тоненька кірочка льоду на калюжі.

Ліда заспівала голосніше.