Частина 3. Глава 6. Руки

Катерину посадили на лаву біля печі.

Вона тремтіла. Не від холоду. Олена накинула на неї кожух, Дарина поставила перед нею чашку з чаєм, і Катерина обхопила її обома руками, як хапаються за поруччя на хиткому мосту. Пила маленькими ковтками. Дивилася в чашку.

Петро лишився стояти біля дверей. Шапку не зняв. Тримав ліхтар, хоча на кухні горіло світло.

— Я все пам'ятаю тепер, — сказала Катерина. — Кожну ніч. Сорок три роки ночей. Вони приходять. Одна за одною. Як вода в погріб, коли тане сніг.

Голос був хрипкий, ламкий, але свій. Жіночий. Шістдесятип'ятирічний. Не той, дівочий, яким вона співала чужі пісні.

— Ту першу ніч, як ти приїхала, — сказала вона Дарині. — Я прийшла сюди. Сюди, в цю хату. Явдоху поховали, а хату не замкнули, бо тітка Галя ключі забула на цвяху в сінях. Я зайшла. Мати спала. Я пройшла повз тебе, ти спала на бабиному ліжку, я пройшла, як тінь. І послабила мотузку на великому. Отак. — Вона показала пальцями. Повільно. — Він казав: не розв'язуй, тільки послаб. Хай вона сама. Хай сама відкриє.

Дарина пам'ятала. Мотузка, що трималася слабко. Перша ніч. Бабусин голос із світлиці.

— І напис на рамі, — сказала Катерина. — «Відкрий». Нігтем. Я дряпала, а він водив мою руку. Я чула, як ніготь ламається, а мені не болить. — Вона подивилася на свої пальці. Нігті були короткі, нерівні, обламані. — А на поминках. Мотузку зняла я. Тихо. Поки всі на стіл дивилися. І вашого лісника, — вона обернулася до порожнього місця, де вдень стояв Назар, — відкинула я. Не він. Я. Руками. У мене таких сил ніколи не було. А тоді були.

Вона замовкла. Тоді раптом заплакала. Беззвучно. Сльози капали в чай.

— Я не хотіла, — прошепотіла вона. — Дзеркальнице. Я ж не хотіла.

Дарина сіла поруч. Поклала руку їй на плече.

— Я знаю, — сказала вона.

— Мати каже, що Явдоха мене віддала. У вісімдесят третьому. Що Явдоха мене йому кинула, як кістку. — Катерина похитала головою. — Неправда. Я сама пішла. На голос чоловіка свого, Василя. Три ночі. Явдоха прибігла на четверту. Пізно прибігла. А мати сорок три роки думала, що то Явдоха винна. Бо як не Явдоха, то я. А на мене їй сердитися було несила.

Олена біля печі тихо охнула. Петро біля дверей переступив з ноги на ногу.

— Скажіть їй, — сказала Катерина. — Матері. Що Явдоха не винна. Я сама не можу. Я завтра забуду, як сказати.

— Скажу, — пообіцяла Дарина.

* * *

Катерина ще довго говорила. Про хати, куди ходила. Про вузли. Про те, як він водив її по селу вночі й показував, де яке дзеркало, де яка шибка, де яке відро з водою.

— Він мені казав, — промовила вона, вже засинаючи, з головою на Дарининому плечі, — він мені одного разу сказав. Давно. Я тоді ще не все забула. Я спитала: навіщо тобі виходити? Що ти там робитимеш, на тому боці? Ти ж старий. Тебе ж ніхто не знає.

— І що він відповів?

Катерина довго мовчала. Дарина думала, що вона заснула.

— Він сказав: я не хочу виходити, Катрусю, — прошепотіла вона. — Я хочу, щоб мене впустили. Це різне.

Вона заснула. Дарина сиділа нерухомо, з її головою на плечі, і дивилася на вогонь у печі.

Впустили.

У дім. За стіл. До печі. Туди, де тепло.

Двісті років під вікном. З підвіконня.

* * *

Уранці тридцять четвертого дня вони обійшли село.

Дарина, Олена, Петро. Назар із Лідою приїхали о восьмій, і Назар, вислухавши, мовчки взяв ліхтар і пішов з ними. Ліда лишилася з Катериною. Бурка теж.

Вони заходили в кожну хату. Люди відчиняли. Мовчки, хрестячись, але відчиняли. Дарина підходила до завішеного дзеркала й торкалася мотузки.

Катерина не збрехала.

У тітки Галі. Над умивальником у сінях і в світлиці, де висіло старе трюмо з облупленою рамою. Мотузки трималися на одній нитці. Буквально. Вузол послаблений, затягнутий так, що досить смикнути, і розійдеться.

У баби Параски. У Кравчуків, де дзеркало зняли зовсім і поставили на горище обличчям до стіни, загорнувши в рядно. Рядно було перев'язане шворкою, і шворка теж.

У Ніни Кузьмівни. Ніна сиділа біля вікна й дивилася на дорогу. На Дарину подивилася лагідно, порожньо. «Даринко. Ти прийшла».

У Петра.

Петро сам підвів її до свого дзеркала. Велике, в коридорі, ще з тих часів, коли він женився. Завішене білим простирадлом після смерті жінки, дванадцять років тому. Петро не торкався його всі ці роки.

Дарина торкнулася мотузки. Вузол розійшовся під пальцями. Сам. Як розходиться гнилий шов.

Петро стояв позаду. Мовчав. Тоді хрипко сказав:

— Я думав, то миші.

Вони зав'язували наново. Кожен вузол. Вузлом на сорок, якого Дарина навчила Олену, Назара й Петра ще в першій хаті. Сорок маленьких тугих вузликів, проти сонця. Петро в'язав повільно, незграбно, але старанно, висолопивши кінчик язика, як дитина над прописами.

До обіду обійшли половину села.

Після обіду Дарина повернулася до тітки Галі. Перевірити.

Вузол на сорок, який вони зав'язали вранці, тримався. Тільки тепер на ньому було не сорок вузликів. Тридцять дев'ять. Один, найближчий до скла, розійшовся. Сам. Тихо. Як розходиться петля на в'язанні, коли хтось легенько смикне за нитку.

— Він дихає, — сказала Олена. Тихо. — Даринко, він на них дихає. З того боку. На кожен.

Тридцять дев'ять вузлів. Шість днів до сорокового.

Він устигне.

* * *

Увечері в церкві зібралося все село.

Отець Василь подзвонив у дзвін. Не три і три, як на тривогу. Один довгий удар, тоді пауза, тоді ще один. Як скликають на сход. Люди приходили з ліхтарями, з дітьми, з хустками на головах. Сідали на лави. Стояли під стінами. Хтось приніс термоси з чаєм. Хтось хліб.

Горпину Петро привіз на санях. Сліпу, срібноокую, у тій самій чорній хустці з бахромою. Її посадили на лаву біля печі-голландки. Катерина сіла поруч. Тримала матір за руку.

Дарина стояла біля аналоя, де отець Василь зазвичай читав, і не знала, з чого почати.

Почала з правди.

Про Северина. Про Орисю. Про колиску. Про Якова Гольдмана з Михайлівської. Про заставу. Про вузли, які розходяться самі. Про сороковий день, і опівніч, і полотна, що впадуть усі разом.