Частина 3. Глава 5. Ціна

Вона спала добу.

Не прокидалася ні від голосів, ні від стукоту дверей, ні від того, як Бурка вмощувався їй у ноги й зітхав. Олена потім розповідала, що двічі підходила й тримала дзеркальце над її губами, бабусине, розбите, з павутиною тріщин, щоб перевірити, чи дихає. Дзеркальце запотівало.

А раз Олена побачила в ньому, в уламку, на мить, Даринине обличчя. Бліде, прозоре, як на засвіченій плівці. Але своє.

Дарина прокинулася на тридцять третій день, о полудні.

Сонце світило крізь щілину між ковдрою й рамою. Пахло борщем. Справжнім, з квасолею й сушеними грибами, з тих, що варила тітка Галя на поминки. У кухні хтось тихо розмовляв. Мамин голос. Назарів. І ще один. Дівочий. Дзвінкий.

Ліда сміялася.

Дарина лежала й слухала цей сміх і не могла зрозуміти, чому в неї мокрі щоки.

Тіло було важке. Чуже й своє водночас, як буває після довгої гарячки, коли вперше встаєш і ноги не знають, куди ступати. Вона поворушила пальцями. Лівою рукою. Правою. Пальці слухалися. На лівій долоні не було ні інею, ні сірого полиску. Чиста шкіра. Рожева. Тепла.

Тільки посередині, ледь помітна, лишилася тонка срібляста лінія. Як шрам від порізу склом.

* * *

Перше, що вона зробила, коли змогла встати, це сунула руку під светр.

Сорочечка була там.

Крихітна, полотняна, складена вчетверо, з рудою волосиною на грудях. Вона лежала біля серця, як Явдоха звеліла, і була тепла. Тепліша, ніж Даринина шкіра.

Дарина довго тримала її на долонях, сидячи на краю ліжка. Не розуміла, як. Вона ж лишила тіло тут. Вона ж була там тільки... чим? Відображенням? Душею? Тим, що лишається від людини, коли все інше забрати?

А сорочечка пройшла крізь скло разом із нею.

— Бо ти її несла, — сказала Олена з порога. Вона стояла з мискою борщу й дивилася на сорочечку. — Мама так казала. Що в руках несеш через межу, те твоє. З обох боків.

Вона поставила миску на табуретку біля ліжка.

— Їж, — сказала вона. — Без меду.

* * *

Ліда сиділа на лаві в кухні.

Не під кожухом. У Дарининому светрі, завеликому, з закоченими рукавами. Перед нею стояла порожня тарілка з-під борщу. Друга. Щоки рожеві. Губи не сині. Волосся заплетене в косу, і в косу вплетена червона стрічка, мабуть, Оленина.

Під лавою, на дошках, лежала її тінь.

Тонка. Дівоча. Звичайна. Вона рухалася разом із Лідою, як рухаються тіні, коли Ліда нахилялася, підносила ложку, поправляла косу. Не притулялася ні до кого. Не повзла. Просто лежала. Своя.

— Вона прийшла вночі, — сказала Ліда, побачивши Даринин погляд. — Поки ти спала. Я сиділа біля тебе, бо мені не спалося, і раптом відчула, як вона торкається мене. Отут. — Вона показала на щиколотку. — Холодно. А тоді тепло. Як вода у ванні, коли вже набрала. І я заплакала, а Назарко прибіг, думав, що щось сталося.

— Я думав, — сказав Назар. Він стояв біля печі й колов скіпки. Не обертався. — А вона реве й сміється. І просить борщу.

— Я десять років не їла борщу, — сказала Ліда. — Я забула, що він кислий.

Вона подивилася на свої руки. Повернула їх долонями вгору.

— Мені тепло, — сказала вона тихо. — Даринко. Мені вперше тепло.

Назар перестав колоти скіпки. Постояв, спершись на сокиру, спиною до них. Тоді поклав сокиру, підійшов і мовчки накинув сестрі на плечі свою куртку. Хоча їй уже було тепло.

Ліда подивилася на нього знизу вгору. Тоді на Дарину. І раптом усміхнулася хитро, по-дівчачому, як усміхаються шістнадцятирічні, коли знають про старшого брата щось, чого він сам ще не зрозумів.

— Він про тебе питав, — сказала вона Дарині. — Щогодини. «Як вона? Дихає?» Мама Олена вже сміялася.

— Лідко, — сказав Назар.

— Що «Лідко»? Я десять років мовчала. Мені можна.

* * *

Після обіду прийшла Оля з Миросем.

Мирось був у новій куртці, синій, і в шапці з помпоном, червоній, мабуть, Олиній. Щоки рожеві. Він зупинився на порозі кухні й довго дивився на Дарину, наче перевіряв, чи вона справжня.

— Ви знову ви, — сказав він нарешті.

— Я знову я.

— Добре. — Він кивнув серйозно. — Бо та, що була замість вас, хліб у мене забрала. Я ніс бабі Параскі, а вона забрала й з'їла. Прямо на дорозі.

Оля смикнула його за рукав. Мирось не зважав. Підійшов ближче. Подивився Дарині в очі.

— Мені снилася тітка, — сказав він. — У коричневій сукні з фартухом. Як у бабусі на старій фотографії. Вона сиділа біля колиски й співала. А тоді подивилася на мене й сказала: «Скажи Дарині, що я тримаюся». І ще сказала, що бачила мою тінь. Що вона там, у кімнаті, біля самого виходу. Чекає.

Він помовчав.

— А мене? Мене хто приведе? — спитав він тихо. Так, щоб мама не чула. — Я в калюжі себе не бачу досі.

Дарина присіла перед ним. Взяла за руки. Пальці були теплі.

— Я, — сказала вона. — Через сім днів. Обіцяю.

Мирось подумав. Тоді простягнув їй мізинець. Як простягають діти, коли укладають найважливіші угоди.

Дарина зачепила його своїм.

* * *

Увечері вона дістала бабусин зошит.

Розгорнула на сторінці, де почала свої записи. Друкованими літерами, як писала Явдоха. «МИРОСЬ КРАВЧУК. 8 ДЕНЬ...» «СОНЯ. 9 ДЕНЬ...»

Подумала. І дописала нижче:

«ДАРИНА ЛИТВИН. 30 ДЕНЬ. ПОДИВИЛАСЬ НА НЬОГО. ПОМІНЯЛАСЬ. ДВА ДНІ В СКЛІ. ВИТЯГЛА МАМА. ЗАСТАВА — МАМА, ЯКІЙ 17. ГОЙДАЄ КОЛИСКУ ДО СОРОКОВОГО. ВІДДАЛА: НЕ ЗНАЮ ЩЕ ЩО».

Подивилася на останні слова. Не стала закреслювати.

* * *

Свою ціну Дарина побачила ввечері.

Вона мила руки в сінях, над умивальником. Дзеркало над ним було завішене. Але Дарина знала, що це вже не має значення. Вона глянула в миску з водою.

Відображення було.

Не прозоре. Не бліде. Не запізнювалося на секунду. Звичайне. Її обличчя, втомлене, з синяками під очима, з обвітреними губами. З ямочкою на лівій щоці, бо вона сердилася на себе, що боїться дивитися.

Вона видихнула.

І тоді побачила, що за її плечем у воді щось є.

Не постать. Не обличчя. Пляма. Тьмяна, мерехтлива, неправильної форми. Як ті, у стінах коридору навиворіт. А в плямі, наче в маленькому віконці, видно було іншу кімнату. Не сіни. Чужу кухню. Стару піч, біля неї жінку з рудим волоссям. Оля Кравчук. Ставить на стіл миску. Мирось за столом, у шапці з помпоном, хоча в хаті тепло.