Частина 3. Глава 4. Застава

Два дні вона дивилася на нього крізь вікна.

Тут не було днів. Була тільки темрява, і холод, і мерехтіння плям у стінах коридору, що світлішали, коли в живому світі сходило сонце, і тьмяніли, коли воно сідало. Дарина рахувала. Двічі посвітліло. Двічі згасло.

Двічі вона бачила, як він живе її життям.

Він ходив по селу. Босий, у светрі, без шапки. Люди обходили його, хрестилися, але він не помічав. Або помічав і не зважав. Він зупинявся біля кожної хати. Довго дивився на неї. Торкався пальцями тину, ворітниць, наличників. Як торкаються речей у домі, де виріс.

У сільмагу він купив хліба. Тітка Галя продала, не дивлячись йому в очі. Він заплатив Дарининими грошима з Дарининої кишені й сказав «дякую» Дарининим голосом. А тоді, вже на порозі, обернувся й спитав:

— А де тут була гута, господине? За лісом?

Тітка Галя впустила здачу.

Він ходив на кладовище. Стояв над Явдошиною могилою. Над горбиком під ялиновими гілками. Довго. Дарина бачила це в склі ліхтаря на сусідньому пам'ятнику. Бачила, як він знімає з голови неіснуючу шапку. Як хреститься. Неправильно. Не так, як хрестяться тепер. Як хрестилися двісті років тому.

Він ходив до Горпини.

Сліпа сиділа біля вікна. Повернула голову на звук кроків. Слухала. Довго.

— Ступаєш, як вона, — сказала Горпина. — П'ятою, а тоді на всю ногу. А дихаєш не так. Ти дихаєш, як риба на березі, діду. Ковтаєш повітря. Наче боїшся, що заберуть.

Він засміявся. І пішов. А Горпина ще довго сиділа й плювала через ліве плече.

Тричі.

Дарина дивилася на все це, притиснувшись до плям холодним чолом, і з кожною годиною холонула. Пальці. Долоні. Зап'ястя. Вона вже не відчувала червоної нитки на правій руці. Тільки бачила її. Тонку, вовняну, з сімома вузлами, що тяглася до дверей світлиці.

До неї самої. Туди, на живий бік.

А тоді мама поклала на стіл портрет.

— Мені треба туди, — сказала Дарина. — До світлиці. Зараз.

Вона бігла коридором, і сині двері хиталися по боках, і вікна-плями мерехтіли, і холод хапав її за ноги, як хапає трясовина. Яків не встигав. Явдоха лишилася в білій хаті, біля колиски, з тінню Ліди. «Біжи, — сказала вона. — Я тут постою. Хтось же мусить».

Дівчина в коричневій формі вже стояла біля дверей світлиці навиворіт. Тримала нитку обома руками. Обличчя біле.

— Вона знає, — сказала дівчина. — Мама. Вона впізнала.

— Я бачила.

Вони вбігли в світлицю разом. До великого скла, з цього боку завішеного білим туманом. Тільки туману вже не було. Полотно хтось зірвав.

З того боку, в живій світлиці, горіла лампа. І стояли вони.

Мама. З портретом у руках, притиснутим до грудей. Назар. З кочергою, але кочерга опущена, вістрям у підлогу. Ліда, боса, в куртці поверх нічної сорочки, з розпущеним волоссям. Біля її ніг Бурка. Наїжачений, з опущеною головою. Він повернувся. Ліда привела.

А перед ними, спиною до дзеркала, стояла вона. Та, що була Дариною.

* * *

— Сядь, Оленко, — сказав Северин Дарининим голосом.

Тепер, крізь скло, Дарина чула. Не ясно, глухо, як крізь товсту ковдру, але чула. Мабуть, тому, що полотно було зняте. Мабуть, тому, що він стояв так близько до скла, що між ними лишалося хіба пів кроку.

— Сядь, — повторив він. Лагідно. — Ти втомилася. У тебе руки сірі. Ти так довго мене малювала, доню.

— Я тобі не доня, — сказала Олена.

Він засміявся. Тихо. Дарининим сміхом, але інакше. Повільніше. Як сміються старі люди, що вже бачили все.

— Ні, — погодився він. — Ти мені пра-пра-пра... я вже й не порахую. Ви всі мені діти. Я вас усіх бачив. З першого крику. З першого кроку. Я бачив, як ти в дев'ять років не змогла вузла зав'язати й плакала під горобиною. Я бачив, як ти в сімнадцять підняла полотно, щоб намалювати мою раму. — Він помовчав. — Мою. Я її різав. Кожне гроно. Для Орисі.

— Віддай мені доньку.

— Не віддам.

Він сказав це просто. Без злості. Як кажуть «піде дощ».

— Через вісім днів сороковий, — сказав він. — Двері відчиняться. І я вийду з цієї хати, Оленко. Живий. Теплий. Піду по снігу босий до болота, і подивлюся на свою Гать, і поїм гарячого хліба зі столу. Не з підвіконня. — Він повернувся до Назара. — А ти, лісничий, мене не вдариш. Бо це її тіло. Її руки. Її обличчя, яке ти цілував біля моєї печі.

Назар стиснув кочергу. Пальці побіліли.

— Я там був, — сказав Северин. — У воді. Я чув кожне слово. «Як добре те, що смерті не боюсь я». — Він усміхнувся. — Гарно читаєш.

Ліда раптом ступила вперед. Боса. Між Назаром і ним.

— Ти неправду кажеш, — сказала вона. Тихо, але ясно. — Ти не хочеш жити. Ти хочеш, щоб гойдали.

Северин перестав усміхатися.

— Я десять років гойдала, — сказала Ліда. — Я знаю, як ти дихаєш, коли колиска йде туди. І як дихаєш, коли сюди. Я знаю, коли ти спиш. Ти не спиш. Ти ніколи не спиш. Ти тільки слухаєш, як рипить мотузка. — Вона подивилася на нього Назаровими очима. — А тепер не рипить. І тобі болить. Отут.

Вона приклала долоню до власних грудей.

Северин мовчав.

І Дарина за склом бачила, як її власна рука, з червоною ниткою на зап'ясті, сама піднімається до грудей. Повільно. Як піднімається рука в людини, яка давно не плакала й забула, як це.

* * *

Дівчина в коричневій формі стояла поруч із Дариною. Дивилася крізь скло на Олену. На стару, сиву, втомлену жінку з портретом у руках.

На себе.

— Я знаю, що робити, — сказала вона.

Дарина обернулася.

— Він хоче, щоб гойдали, — сказала дівчина. — Ліда права. Він не хоче твого тіла, Дарино. Він хоче, щоб не боліло. Твоє тіло для нього як гаряча піч для того, хто замерз. Він тримається за нього, бо в ньому тепло. А колиска стоїть, і йому холодно, і він боїться повернутися в холод.

— І що?

— А як колиска гойдатиметься знову, — сказала дівчина, — він повернеться. Сам. Бо там його дім. Там вона.

Вона подивилася на Дарину. І Дарина побачила в її сімнадцятирічних очах те, що бачила в маминих. Того дня, у Києві. «Не їдь».