Частина 3. Глава 3. Колиска

Він кричав недовго.

Дарина стояла біля вікна-плями й дивилася, як та, що була нею, сидить на підлозі кухні серед уламків чашки, в калюжі чаю, обхопивши себе руками. Як розгойдується. Туди-сюди. Туди-сюди. Як колиска.

Назар уже був поруч. Навколішки. Тримав її за плечі. Щось казав. Дарина не чула що, тільки бачила, як рухаються його губи, як він заглядає в її обличчя. В обличчя з сірими очима.

Олена стояла біля печі. Не підходила.

— Він згадує, — сказала Явдоха за Дарининою спиною. Тихо. — Двісті років гойдали, щоб не згадав. А тепер стала. І він згадує.

— Що згадує?

— Що вона порожня, Даринко. — Стара важко зітхнула. — Що там нікого нема й не було.

Тінь Ліди стояла біля одвірка. Пласка, темна, тремтлива. Дарина обернулася до неї.

— Іди сюди, — сказала вона.

Тінь не рухалася.

— Я не сердита. Іди.

Тінь підійшла. Не пішла, поповзла по підлозі, як повзе тінь від хмари по полю, і зупинилася біля Дарининих ніг. Тоді піднялася. Стала поруч. Тонка, як аркуш паперу, з косою через плече.

— Ти десять років гойдала, — сказала Дарина. — Досить.

Тінь торкнулася її руки. Дотик був ніякий. Як дотик протягу.

— Я хотіла до неї, — прошепотіла тінь без голосу. — До себе. Вона там, а я тут. Без мене вона холодна. Без неї я... ніяка.

— Ти повернешся, — сказала Дарина. — Я тебе поверну.

Вона не знала, як. Але сказала.

* * *

До білої хати вони пішли вчотирьох.

Дарина. Яків, що хитався, тримаючись за стіну, і щоразу, як ступав, на його руках тихо потріскувало, як тріщить крига на ставку навесні. Явдоха, що йшла повільно, переставляючи ноги у валянках, зі свічкою в руці. Справжньою. Восковою. Свічка не гасла й не тремтіла. І тінь Ліди, що повзла по підлозі слідом за ними.

Коридор змінився.

Дарина бачила це одразу. Сині двері вже не стояли прочинені. Деякі зачинилися. Деякі хиталися на завісах, як хитаються двері в покинутій хаті, коли надворі вітер. Хоча вітру тут не було. Вікна-плями в стінах мерехтіли нерівно, то тьмяніючи, то спалахуючи.

— Він злий, — сказав Яків. — Йому болить. Хата болить разом із ним.

З-за дверей Остапа Мельника більше не чулося «О-стап». Дарина зазирнула крізь щілину. Старий у кожусі сидів на підлозі посеред кімнати й дивився в стіну. Губи не рухалися.

— Холоне, — сказала Явдоха. — Як колиска стала, всі тут холонуть швидше. Він їх гріє, поки сам теплий. А тепер йому холодно.

Біля дверей дівчини в коричневій формі Дарина зупинилася. Дівчина сиділа на порозі. Червона нитка обвивала її зап'ястя. Вона тримала її обома руками й не відпускала.

— Я тримаю, — сказала вона, не підводячи голови. — Іди. Я тримаю.

Дарина хотіла щось сказати. Не знайшла що. Торкнулася її плеча. Плече було крижане.

— Мамо, — сказала Дарина.

Дівчина підвела голову. Подивилася на неї. І Дарина побачила, як щось зрушило в її сімнадцятирічних очах.

— Ти вперше мене так назвала, — сказала вона.

* * *

Біла хата стояла в кінці коридору, як і тоді.

Тільки світло у вікні не горіло. Двері були відчинені навстіж. Яків зупинився на порозі, як зупинявся завжди.

— Заходь, Яшко, — сказала Явдоха. — Тепер можна. Тепер нема кому не пустити.

Він ступив через поріг. Обережно. Наче боявся, що підлога провалиться.

Не провалилася.

Світлиця була темна. Рушники, вишиті чорним. Біла піч із синім розписом. І посередині, на мотузках до сволока, колиска.

Нерухома.

Дарина підійшла до неї першою. Колиска була стара. Дерев'яна, темна від часу, вичовгана до блиску по краях, там, де її торкалися руки. Різьблена. По боках грона винограду. Такі самі, як на рамі бабусиного дзеркала. Дарина торкнулася їх пальцями й зрозуміла: Северин вирізав їх сам. Гутник, що вмів не тільки лити скло.

Вона зазирнула в колиску.

Порожньо.

Дно, вистелене сіном, давно сухим, сірим, що розсипалося на порох від подиху. На сіні полотняна подушечка, пожовкла. І більше нічого.

Ні.

Не нічого.

Дарина обережно, кінчиками пальців, відгорнула край подушечки. Під нею щось лежало. Маленьке. Складене вчетверо.

Сорочечка.

Крихітна, на немовля. З тонкого домашнього полотна. По коміру, по рукавчиках, вишита червоним. Хрестиком. Дрібно, рівно, як вишивають тільки ті, хто вишиває для свого першого. Дарина розгорнула її. Візерунок на грудях був їй знайомий.

Рівнобічний хрест у колі. І чотири крапки між променями.

Знак дзеркальниць.

Тільки він був не червоний. Він був вишитий рудою ниткою. Волосиною. Тонкою, рудою, як осінь.

— Орися вишивала, — сказала Явдоха. Тихо. Вона стояла поруч і дивилася на сорочечку. — Для сина. Ще до пологів. Мати казала, що наш знак від неї пішов. Не від нього. Від неї. Вона вишила синові на сорочку оберіг. А син не дожив, щоб її вдягти.

Дарина тримала сорочечку на долонях. Вона нічого не важила. Як не важить пух.

— Він знає? — спитала вона. — Що вона тут?

— Знає, — сказав Яків.

Вони обидві обернулися до нього. Він стояв біля печі, спершись на неї плечем, і дивився на сорочечку.

— Він знає, — повторив Яків. — Але ніколи не дивився. Двісті років він гойдав колиску й не зазирав у неї. Бо як зазирнеш, то побачиш, що там пусто. А поки гойдаєш, можна думати, що там хтось спить.

Дарина склала сорочечку. Учетверо, як лежала. Обережно, по старих згинах, що за двісті років стали м'якими, як листя восени.

— Візьми, — сказала Явдоха. — Сховай за пазуху. Біля серця. І не загуби.

— Навіщо?

— На сороковий день покажеш йому. — Стара дивилася на колиску. — Як проводжають покійника, Даринко, йому в дорогу кладуть його речі. Хустку. Люльку. Що любив. Щоб не вертався шукати. — Вона помовчала. — А йому що класти? Він нічого не любив двісті років, крім неї. І крім цього.

Дарина сховала сорочечку під светр. На груди. Полотно було холодне. А тоді, за хвилину, потеплішало. Ледь-ледь. Як теплішає камінчик, затиснутий у кулаці.

Вона подивилася на тінь Ліди біля колиски.