Частина 3. Глава 2. Бабусин слід

Явдоха обернулася.

Повільно. Як оберталася все життя, бо боліла спина, і різких рухів вона не робила вже років двадцять. Спершу плечі. Тоді голова. Хустка в червоні маки зсунулася на потилицю, і з-під неї визирнуло сиве волосся, зібране в тугий вузлик.

Обличчя було те саме.

Дарина пам'ятала його з шести років, а тоді з похорону, з труни, жовте й чуже. Це не було жовте. Це було живе. Зморшкувате, як печене яблуко, засмагле, з глибокими борознами біля рота, з білим шрамиком на підборідді. Густі сиві брови. Очі.

Карі. Як у мами. Як у Дарини.

Явдоха дивилася на неї довго. Без усмішки. Так, як дивилася на внучку, коли та в шість років приходила з подертими колінами й казала, що нічого не сталося.

— Схудла, — сказала вона нарешті. — У Києві тебе не годують.

Дарина не пам'ятала, як перетнула світлицю. Пам'ятала тільки, що стоїть на колінах біля лави, і обіймає бабусині коліна, і притискається обличчям до фартуха, і фартух не пахне ні цибулею, ні воском, нічим, бо тут ніщо не пахне. Але він теплий. Єдина тепла річ у всьому цьому холодному склі.

Велика шорстка рука лягла їй на голову.

— Ну, — сказала Явдоха. — Ну. Не реви. Сльози тут замерзають.

Але й сама не забирала руки.

Дарина плакала довго. Тихо, без звуку, як плачуть діти, що вже знають: дорослі не люблять гучних сліз. Сльози справді замерзали. Вона відчувала, як на віях наростають крижинки, як щоки стягує тонкою кіркою. Бабуся мовчки знімала їх пальцем. Одну за одною. Як знімала колись реп'яхи з її светра після походу в ліс.

Коли Дарина нарешті підвела голову, вона побачила підлогу світлиці навиворіт.

Сліди.

Невеликі. Від валянок, широкі, з тупими носками. Вони тяглися від вікна до столу, від столу до печі, від печі до дверей у коридор і назад. Сотні. Затоптані одні на одні, як затоптують стежку в снігу. Двадцять дев'ять днів бабуся ходила тут. Від вікна до столу. Від столу до вікна. Чекала.

Бабусин слід. Єдиний живий слід у мертвому склі.

* * *

Яків стояв на порозі. Не заходив.

Явдоха глянула на нього поверх Дарининої голови.

— Яшко, — сказала вона. — Ти теж тут. І в тріщинах увесь. Що, подивився він на тебе?

— Подивився, пані Явдохо.

— Пані. — Стара пирхнула. — П'ятдесят років мене «пані» звеш. Я тобі казала, яка я пані. Заходь. Сідай. Не стій у дверях, як жебрак на Великдень.

Яків зайшов. Сів на краєчок лави, на самий край, наче боявся забруднити. Явдоха подивилася на нього. Довго. На тріщини. На плями ртуті на пальцях.

— Згадав, — сказала вона. Не запитання.

— Згадав.

— Отож. — Явдоха кивнула. — Я тобі сорок років казала, що ти не панич. А ти не вірив. Казав: я Ян Скоморовський, моя мати любила танцювати. А я кажу: в Скоморовських панич був чорний, як галка, а ти білий, як сметана. А ти плачеш.

Яків опустив голову. Щось промайнуло на його обличчі. Не біль. Сором. І щось схоже на ніжність.

— Ви знали, — сказав він. — Пані Явдохо. Ви знали, хто я. І не сказали.

— Знала, що не панич. Хто, не знала. — Стара зітхнула. — Він тебе так переписав, що й сам ти себе не впізнавав. А я що? Я з того боку. Я тобі хліб клала на підвіконня, а ти казав «дякую» і не їв. Бо не ти їв.

Вона помовчала.

— Ти мені сорок років лихом був, Яшко. Наживкою. Через тебе Оленка пішла. Через тебе Лідка. — Вона подивилася на нього прямо. — І замком був. Бо як він заснув на сорок років, у шістдесят шостому, а тоді в дві тисячі шостому, то це не я його приспала. Хліб не приспить. То ти тримав. Сам не знав, що тримаєш, а тримав.

Яків довго мовчав. Тоді тихо сказав:

— Дякую.

— Нема за що. — Явдоха відвернулася. — Сиди тепер. Відпочивай. Тобі ще тримати.

* * *

Дарина сиділа на підлозі біля бабусиних ніг, як у дитинстві, і дивилася на неї знизу вгору.

— Ти мене віддала, — сказала вона.

Явдоха не відвела очей.

— Віддала, — погодилася вона. — Ще як тебе не було. Сказала «так, бери». І тридцять років не спала, думала, як не віддати.

— Чому ти мені не сказала? Чому ніхто ніколи нічого мені не казав? Я двадцять чотири роки жила, і ніхто...

— А ти б повірила?

Дарина замовкла.

— Ти б повірила, Даринко? — Явдоха нахилилася до неї. — Якби я тобі в десять років сказала: є дід у склі, твій прапра-не-знаю-скільки-прадід, і він тебе чекає, бо я йому тебе пообіцяла. Ти б повірила? Чи пішла б до психолога, як у вас у Києві тепер ходять?

— Пішла б до психолога, — визнала Дарина.

— Отож. — Явдоха випросталася. — А так ти прийшла сама. Подивилася сама. Повірила сама. І тепер не втечеш. Бо сама.

Вона взяла зі столу окраєць. Той, черствий, з поминок. Відламала шматочок. Подивилася на нього.

— Знаєш, чого я його їм? — спитала вона.

— «Поки хліб береться, душа ще тут, і вона за тебе», — процитувала Дарина. — Ти писала в зошиті.

— Писала. — Явдоха поклала шматочок до рота. Пожувала. — Двадцять дев'ять днів я його брала. Через день. Через два. Як могла. Щоб ти знала, що я тут. А ти не знала. Думала, то він їсть. — Вона криво всміхнулася. — І він їв. Ми з ним удвох їли з одного підвіконня. Як ти два окрайці клала, то один мій був. Отак.

Вона дожувала. Обтерла губи кінчиком хустки.

— Я все бачила, — сказала вона. — Я ж по хаті ходила. Сорок днів душа ходить по хаті, Даринко, так і є. Тільки ходить вона і там, і тут. Як по кладці через струмок: одна нога на тому березі, друга на цьому. — Явдоха всміхнулася краєчком рота. — Бачила, як ти вузол на сорок в'язала. Криво спершу. Горпина тебе ціпком по пальцях. Правильно, що по пальцях.

— Бачила, як я зворот знімала?

— Бачила. Сварила тебе. Ти не чула. — Явдоха похитала головою. — Вся в мене. Сказали «не знімай», значить, треба зняти.

Вона помовчала. Подивилася кудись повз Дарину. У вікно-пляму, де темніла болотяна рівнина навиворіт.

— І на болоті бачила, — сказала вона. — На Гутищі. Біля печі. Як він тобі вірші читав.

Дарина відчула, як обличчя спалахнуло. Навіть тут. Навіть у цьому холоді.