Частина 3. Глава 1. Хата навиворіт

Полотно з цього боку було білим туманом.

Не льоном. Не тканиною, яку можна схопити, зірвати, роздерти нігтями. Туманом. Густим, холодним, нерухомим, як стоїть туман над болотом на світанку, коли не ворухнеться жодна травинка. Дарина била в нього кулаками, і кулаки проходили наскрізь, і впиралися в скло, гладеньке, тверде, безмовне.

Вона кричала. Кликала маму. Кликала Назара. Кликала Бурку.

Звук не виходив. Він тонув у тумані, як тоне камінь у болотяному вікні. Без брижі. Без сліду.

З того боку долинали голоси. Глухі, далекі, як з-під води. Мамин. Назарів. І її власний. Рівний, спокійний, з її інтонацією. «Мамо, вставай. Мамо, все добре. Він пішов».

Дарина сповзла по склу на підлогу.

Підлога була холодна. Не як у хаті взимку. Інакше. Холод не йшов знизу, з-під дощок. Він був у самих дошках. У повітрі. У ній самій. Як буває холодно в скляній банці, що стоїть у льоху.

Вона сиділа, притулившись спиною до скла, й дивилася на світлицю навиворіт.

Покуть праворуч. Рушники з півнями, що дивляться не в той бік. Ікони, повернуті обличчям до стіни. Піч біля іншої стіни. Блакитна лампадка горить мертвим рівним світлом, і полум'я в ній не тремтить, бо тут немає протягу, немає подиху, немає нічого, що могло б його поворушити.

На підвіконні навиворіт стояла склянка. Догори дном. Як вона поставила там, з живого боку.

Ліва долоня не боліла.

Уперше за двадцять днів. Не пекла, не пульсувала, не тягла. Лежала спокійно. Дарина подивилася на неї. Сіра амальгама на шкірі зникла. Долоня була чиста, біла, звичайна.

Бо тепер уся вона була амальгамою.

* * *

Дівчина в коричневій формі знайшла її сама.

Дарина почула кроки. Легкі, швидкі, в шкільних туфлях. Підвела голову. Дівчина стояла у дверях світлиці, тримаючись рукою за одвірок. Коса розплетена наполовину. На щоці свіжа подряпина, тонка, як від нігтя. На плечах, на руках, сірі смуги. Сліди від ниток, якими він її рвав.

— Встань, — сказала вона. Маминим голосом. Молодим, зірваним. — Встань, бо примерзнеш. Тут не можна довго сидіти на одному місці. Тут усе примерзає.

Дарина встала. Ноги не слухалися.

Дівчина підійшла. Подивилася на неї. Зблизька. Уважно. Тим поглядом, яким мама дивилася на неї в дитинстві, коли Дарина падала з велосипеда й приходила з розбитими колінами.

— Ти розмовляєш, — сказала Дарина. — Зі мною. Ти ж казала, тут не можна відповідати.

— Не можна відповідати йому. — Дівчина криво всміхнулася. — А його тут нема. Він там. У тобі. Тут тепер тільки ми.

Вона взяла Дарину за руку. Пальці були холодні. Як у Дарини. Як усе тут.

— Ходімо, — сказала вона. — Там Яків.

* * *

Яків лежав у коридорі.

Посеред підлоги, між синіми дверима. На спині. Руки розкинуті. Так лежать люди, яких відкинуло вибухом. Біла сорочка розірвана на грудях. Очі розплющені, дивляться в стелю.

Дарина впала біля нього на коліна.

Його шкіра була в тріщинах.

Не в ранах. У тріщинах. Тонких, сріблястих, розгалужених, як буває на старій олійній картині, де лак за сто років пішов дрібною сіткою. Кракелюр, сказала б Дарина клієнтові. Природне старіння покриття. По обличчю. По шиї. По руках з темними плямами ртуті. Тріщини йшли від грудей, від того місця, де мало бути серце, і розходилися на всі боки.

Деякі шматочки вже відшарувалися. Ледь-ледь. По краях. Як відшаровується стара амальгама від скла.

— Якове.

Він повернув голову. Повільно. Подивився на неї. Довго. Наче не впізнавав.

А тоді впізнав.

— Ти тут, — прошепотів він. І закрив очі. — Ні. Ні, Дарино. Ти не мала бути тут. Я тримав. Я тримав, скільки міг.

— Що він зробив?

— Те, що робить зі склом, яке тріснуло. — Яків розплющив очі. — Він знав, що я згадав. Тієї ж ночі, як ти сказала «Фроїм». Він прийшов. Він не бив мене, Дарино. Він тільки... дивився. Довго. І я тріскався під його поглядом, як тріскається скло, коли на нього дивиться той, хто його вилив.

Він спробував сісти. Дарина підтримала його за плечі. Під пальцями тріщини дрібно хрустіли. Як хрустить тонкий лід.

— Він хотів, щоб я забув знову, — сказав Яків. — Щоб я знову був панич. Ян. Красень із бального залу. — Він засміявся. Тихо. Боляче. — Я не забув. Я лежав тут і повторював. Фроїм. Михайлівська. Липа у дворі. Ревека. Сура. Мама. Яків. Яків. Яків. Поки він дивився, я повторював. І він пішов. Не тому, що я переміг. Тому що в нього були справи важливіші.

— Я, — сказала Дарина.

— Ти, — сказав Яків. Подивився на неї. — Він у тобі?

Дарина кивнула.

Яків довго мовчав. Тоді простягнув руку й торкнувся її обличчя. Пальцями в тріщинах. Обережно. Наче вона теж могла тріснути.

— Ти холодна, — сказав він. — Ти вже холодна. Як ми.

* * *

Дівчина в коричневій формі показала їй вікна.

Не ті, що в хаті. Інші. Дарина спершу не розуміла, про що вона. А тоді побачила.

У стінах коридору, між синіми дверима, світилися плями. Різні. Круглі, квадратні, неправильної форми. Маленькі, як монета, і великі, як двері. Вони мерехтіли тьмяно, як мерехтить вода в колодязі, коли зазирнеш туди вдень.

— Кожне скло, — сказала дівчина. — Кожна вода. Кожна шибка вночі. Кожна калюжа, ложка, самовар. Усе, в чому можна побачити себе, звідси видно як вікно. Ми тут живемо в усіх відображеннях Гаті одразу. — Вона кивнула на маленьку круглу пляму біля підлоги. — Онде відро в Кравчуків. Онде шибка в сільмагу. Онде самовар у Параски. Я тридцять років так на вас дивилася.

Вона підвела Дарину до однієї плями. Великої. Темної. З червоним відблиском із краю.

— Це ваша кухня, — сказала дівчина. — Шибка над лавою. Хтось не до кінця завісив ковдру.

Дарина зазирнула.

Кухня бабусиної хати. Навиворіт. Піч праворуч. Лава ліворуч. Червоне світло жару.

За столом сиділа вона.

Дарина. У своєму светрі. З розпатланим волоссям. З червоною ниткою на зап'ясті. Сиділа й їла.

Хліб. Житній. Цілу паляницю, з тих, що лишилися в кошику з села. Відламувала великими шматками, вмочала в мед, що стояв у мисці, й їла. Жадібно. Повільно. З насолодою, яку Дарина ніколи не бачила на власному обличчі. Наче кожен шматок був першим за двісті років.