Частина 2. Глава 14. Тридцятий день

Дарина не завішувала вікно.

Вона дивилася на своє відображення. Довго. Не кліпаючи. Як дивилася колись на старі дзеркала в майстерні, шукаючи під амальгамою тріщини, плями, сліди чужих рук.

Відображення дивилося у відповідь. Усміхалося.

Воно було гарне. Гарніше за неї. Шкіра чиста, без синяків під очима, без обвітрених губ. Волосся блискуче, наче щойно вимите. Погляд спокійний, впевнений, трохи насмішкуватий. Таке обличчя Дарина бачила в себе хіба на фотографіях, які робили інші, у вдалий день, при вдалому світлі.

Тільки очі були не її.

Не карі. Сірі. Світло-сірі, як лід на калюжі. Як те око в уламку дзеркальця, що кліпнуло двадцять днів тому.

— Не дивися, — прошепотіла Ліда за її спиною. — Даринко, не дивися на нього. Він так мене брав. Дивився з вікна, а я дивилася на нього. Щоночі. Аж поки не захотілося до нього.

Дарина встала. Підійшла до вікна. І прибила ковдру до рами ще двома цвяхами.

Шибка зникла.

Але усмішка лишилася. Вона відчувала її шкірою. Лівою долонею. Як відчуваєш, що хтось дивиться тобі в потилицю в порожньому трамваї.

* * *

Уранці вона розповіла всім.

Назар приїхав о сьомій, блідий, без шапки. Він прокинувся, а Ліди немає, і двері лісової хати замкнені зсередини. Він гнав «Уазик» по замерзлих коліях так, що ледь не перекинувся на повороті біля сільмагу. Побачив Ліду на лаві під кожухом і сів на поріг. Просто сів, де стояв, і довго не міг підвестися.

Олена слухала мовчки, з олівцем у руці. Вона не малювала. Тримала олівець, як тримають ніж.

— Він хоче, щоб ти подивилася, — сказала вона, коли Дарина замовкла. — Якщо він тобі каже, що покаже обличчя, значить, йому треба, щоб ти подивилася. Сама. Своїми очима. Як тоді, в дзеркальце. Пам'ятаєш? «Дякую, Дарино. Я так давно не бачив свого села».

— Тоді не дивитимусь.

— Він знайде як, — сказала Олена. — Він тридцять років знаходив як.

Дарина приклала стрічку до тріщини.

Шістдесят сім.

Сім сантиметрів за ніч. Без жодного її слова. Без жодного кивка. Тріщина росла сама. Вгору, до лівого верхнього кута. І вниз, від четвертого замка, тонкою павутинкою, яка вчора була на два пальці, а сьогодні на долоню.

Вона записала на одвірку: «День 30. 67». Рука не тремтіла. Вона вже не дозволяла їй тремтіти.

Яків не тримає, подумала вона. Яків більше не тримає.

Чи не може.

* * *

Вони готувалися цілий день.

Дарина зав'язала другу нитку на сорок. Прибила над першою, над одвірком світлиці. Тепер там висіли дві сірі дуги, одна над одною, як брови над оком. Олена допомагала. Тримала цвяхи в губах, подавала по одному, і Дарина бачила, як мамині пальці тепер ледь сіріють до других суглобів.

Назар приніс із «Уазика» помаранчеву сумку, кочергу, мотузку, ліхтар. Червону нитку на сім вузлів Дарина зав'язала собі на зап'ясті, а другий кінець цього разу дала не йому.

Мамі.

— Чому? — спитав Назар.

— Бо вона моя кров, — сказала Дарина. — А ви ні.

Він не сперечався. Тільки довго дивився на неї, і на його обличчі було щось таке, від чого їй захотілося відвернутися.

Ліду поклали спати в бабусиній спальні. Назар прив'язав її до ліжка за щиколотку. Рушником, вузлом на сорок, якого навчила його Дарина. Ліда не опиралася. Простягла ногу сама. Подивилася на брата.

— Добре, — сказала вона. — Так добре, Назарку. Прив'яжи міцніше.

Бурку поклали біля її дверей.

Хліб Дарина не клала. Ні окрайця. Воду теж не наливала. Склянка стояла на підвіконні світлиці порожня, перевернута догори дном, як ставлять на поминках чарку того, хто вже не вип'є.

Хай голодний, подумала вона. Хай злий. Хай знає, що я не годую.

О шостій вечора стемніло. О сьомій у селі згасли всі вікна. О восьмій тітка Галя прислала Мирося з запискою, мовчки, і Мирось простояв біля хвіртки, поки Дарина не вийшла по неї. На записці кривими літерами: «Ми всі не спимо. Як треба, бий у дзвін. Прийдемо».

О дев'ятій Дарина зав'язала очі.

* * *

Рушник пах льоном і бабусиною скринею. Лавандою. Дарина сиділа на лаві на кухні, спиною до стіни, з зав'язаними очима, і слухала.

Тріщить у печі. Цокає годинник. Дихає Назар біля вікна. Шурхотить олівець в Олениній руці. Мама сказала, що малюватиме, щоб не заснути. Що малюватиме навпомацки, з розплющеними очима, у темряві, бо вона тепер так уміє.

Десята. Одинадцята.

Тиша.

Опівночі в світлиці щось упало.

М'яко. Легко. Як падає на підлогу полотно.

Дарина здригнулася. Назар уже стояв. Вона почула, як він бере кочергу.

— Сидіть, — сказав він. — Я подивлюся.

— Не дивіться, — сказала Дарина.

— Дарино.

— Не дивіться туди. Будь ласка.

Він постояв. Тоді пішов. Вона чула, як рипнули двері світлиці. Як він зупинився під подвійною дугою вузлів.

Як він тихо, дуже тихо, сказав:

— Лідко.

* * *

Ліда стояла перед дзеркалом.

Дарина не бачила. Але чула. Чула все, що відбувалося, крізь рушник на очах, крізь стіну, крізь власне серце, що билося так голосно, ніби його вийняли й поклали на стіл.

Чула, як Назар кличе сестру. Як Ліда не відповідає. Як шурхотить мотузка. Як падає на підлогу щось важке. Рушник. Той самий, яким Ліда була прив'язана до ліжка. Розв'язаний.

Розв'язаний. Не розірваний.

— Вона пройшла через двері, — сказав Назар. Голос у нього був чужий. — Через нитки. Дарино, вона пройшла під нитками. Вони не тримають її.

Бо вона не з того боку, подумала Дарина. Нитки тримають те, що виходить. А Ліда не виходить. Ліда входить. Ліда звідси.

Ліда — руки.

Тепер Ліда, як колись Катерина.

— Не підходьте до неї, — сказала Дарина. — Назаре. Не дивіться в скло. Візьміть її й ведіть сюди. Не дивлячись.

— Вона не йде.

— Тягніть.

Він потягнув. Дарина почула, як Ліда скрикнула. Тонко, по-дитячому. І заговорила. Не своїм голосом. Глибоким. Старим. Співучим.

— Не треба, Назаре. Не тягни мою дівку. Вона мені допомагає. Вона добра дівка. Вона мені десять років колиску гойдала.