Частина 2. Глава 13. Без тіні

Назар не підійшов до неї одразу.

Він стояв у дверях світлиці, під сірою дугою з сорока вузлів, і тримався за одвірок, наче без нього впав би. Дивився на сестру. На босі ноги на дощаній підлозі. На чорну сукню, ту саму, з фотографії, з дев'ятого дня. На косу через плече.

Ліді було шістнадцять.

Не двадцять шість. Шістнадцять. Наче ці десять років хтось вирізав ножицями, як вирізали в Олени три ночі. Худе дівоче обличчя, гострі ключиці, тонкі, ще не дорослі зап'ястя. Ніс, обсипаний ластовинням. Назарові очі. Болотяні. Темно-сірі.

— Назарку, — сказала вона знову. — Ти такий старий.

Він засміявся. Хрипко. І заплакав одночасно. І тоді ступив до неї, через усю світлицю, через полотно на підлозі, через Дарину, що ледве встигла відсунути ноги, і обійняв. Притиснув до себе так, як притискають дитину, яку витягли з-під криги. Уткнувся обличчям їй у волосся.

Ліда стояла в його руках прямо. Не обіймала у відповідь. Тільки повільно, наче згадуючи, як це робиться, підняла руку й поклала йому на спину.

— Ти теплий, — сказала вона здивовано. — Я забула, що люди теплі.

Олена тихо вийшла з світлиці. Дарина почула, як вона на кухні наливає воду в чайник. Як ставить його на плиту. Як чиркає сірником.

Дарина лежала на підлозі. Дивилася на них. На брата й сестру посеред бабусиної світлиці, при лампі, яка світила Ліді в спину.

На підлогу. Туди, де мала бути тінь.

Тінь Назара лежала на дошках, довга, темна, кутаста, як лежать тіні від високих людей. Тінь Дарини лежала поруч, біля полотна. А там, де стояла Ліда, був тільки світлий прямокутник від лампи.

Наче Ліди там не було.

Наче Назар обіймав повітря.

* * *

Уранці про Ліду знало все село.

Ніхто не розповідав. Просто знали. Як знали тут усе. Першою прибігла тітка Галя, з молоком і пиріжками, і застигла на порозі кухні, побачивши дівчину на лаві під кожухом. Пиріжки висипалися на підлогу.

— Лідочка, — прошепотіла тітка Галя. — Господи. Лідочка Гаєва. Така сама.

— Тітко Галю, — сказала Ліда. І всміхнулася. — Ви погладшали.

Тітка Галя сіла на підлогу просто серед пиріжків і заридала в голос.

Потім приходили інші. Баба Параска. Оля з Миросем, рожевим, теплим, у новій шапці. Отець Василь, що довго стояв біля порога й хрестився, і хрестив Ліду, і Ліда не здригалася від хреста, і отець Василь від цього заплакав теж. Петро. Він не зайшов. Постояв біля хвіртки, зняв шапку, вклонився в бік хати й пішов.

Усі дивилися на Ліду. Усі бачили, що їй шістнадцять.

І всі, рано чи пізно, дивилися на підлогу біля її ніг.

Мирось сказав уголос те, що ніхто не казав.

— А в неї нема тіні, — повідомив він, тягнучи Олю за рукав. — Мамо, дивись. Як у мене відображення.

Оля зашикала на нього. Але Ліда тільки кивнула.

— Нема, — сказала вона просто. — Я її там залишила. Біля колиски. Хтось же мав гойдати.

* * *

Назар забрав її до себе.

У лісову хату біля пожежної вишки. За перегородку, де десять років стояла її кімната. Ліжко з залізною спинкою. Шафка. Плакат гурту, вицвілий, з загнутим кутиком. Килимок. Ситцева фіранка в синю квіточку.

Дарина поїхала з ними. Назар попросив. Не словами. Подивився, коли сідав за кермо, і вона сіла поруч.

Ліда стояла посеред своєї кімнати довго. Торкалася речей. Покривала. Фіранки. Обкладинок книжок на полиці. Повільно, кінчиками пальців, як торкаються речей у музеї.

— Ти все зберіг, — сказала вона.

— Усе, — сказав Назар.

— Навіщо?

Він не відповів.

Ліда взяла з полиці плівкову мильницю. Маленьку, сріблясту, з потертим ремінцем. Ту, що Назар купив їй із грошей із пилорами. Ту, що Явдоха знайшла, коли не знайшла міліція.

Покрутила в руках. Натиснула кнопку. Мильниця клацнула вхолосту.

— Я сфотографувала, — сказала Ліда. — Того вечора. Щоб ти знав, що я не божевільна.

— Я бачив фото, — сказав Назар.

— І що?

— І я знав, — сказав він. — Я завжди знав, Лідко. Я просто боявся.

* * *

Дні після цього злилися.

Двадцять четвертий. Двадцять п'ятий. Двадцять шостий. Дарина записувала цифри на одвірку, бо інакше губила рахунок. Тріщина стояла. Шістдесят. Шістдесят. Шістдесят. Не росла. Не зменшувалася. Яків тримав.

Принаймні Дарина хотіла в це вірити.

Бо Яків не з'являвся.

Щоночі вона піднімала кутик полотна, і щоночі хата навиворіт була темна. Ані лампадки. Ані світла. Ані Якова біля скла. Тільки темрява, глибока, нерухома, як вода в першому вікні. Дарина клала до скла аркуш, «ТИ ТУТ?», і тримала, доки не затерпала рука.

Ніхто не відповідав.

Олена малювала.

Цілими днями. Сиділа за кухонним столом, біля вікна, з якого зняли ковдру на світлий час, і малювала обличчя. Остапа Мельника. Ніни Кузьмівни. Катерини, такої, якою вона була в двадцять два, з фотографії, яку принесла сліпа Горпина. Соні з рожевою рукавичкою. Мирося. Знову Мирося. Олена казала, що не знає, навіщо. Що просто так треба. Щоб їхні обличчя були десь. Не тільки там.

Дарина бачила, як після кожного портрета мамині пальці на мить сіріють. Як від графіту. Тільки графіт не холодить.

— Мамо.

— Я знаю, — сказала Олена, не підводячи голови. — Я знаю, Даринко. Кожне відшіптування бере шмат. А це теж відшіптування. Тільки олівцем. — Вона провела лінію. — Мама шептала. Я малюю. Однаково.

Горпина передала через Петра, що Катерина вчора вперше за сорок три роки сама взяла ложку й сама поїла. Що Остап Мельник учора пригадав, як звали його покійну жінку. Що Мирось бачив уві сні свою тінь.

Олена слухала, кивала й малювала далі.

* * *

На двадцять шостий день Дарина пішла до Горпини сама.

Стара сиділа біля вікна. Того самого, прочиненого на долоню. Обличчям до ставка, до верби, до сірої криги. Наче дивилася. Срібні очі блищали в денному світлі, як дві монети на дні криниці. Катерина сиділа поруч у кріслі-гойдалці й повільно, зосереджено, як дитина, що вчиться, сама підносила ложку з кашею до рота.