Частина 2. Глава 12. Назар у Задзеркаллі

— Я йду за ним, — сказала Дарина.

Олена не сперечалася. Дарина чекала, що мама схопить її за руки, закричить, заплаче, скаже «не пущу». Вона цього не зробила. Подивилася на доньку довгим, важким поглядом, яким дивилася тоді, в Києві, коли Дарина вперше сказала, що йде вчитися на реставраторку дзеркал.

— Як? — спитала Олена.

Дарина підняла праву руку. Червона нитка на зап'ясті натягнулася. Тяглася через кухню до лави, до Назарового лівого зап'ястя. Тут, у кухні, вона була звичайна. Вовняна, червона, з сімома вузлами. А в чорній шибці, у вузькій смузі між ковдрою й рамою, нитка тяглася від Дарининої руки через кухню і йшла не до лави.

Вона йшла в стіну. У двері світлиці. Туди, де висіла сіра дуга з сорока вузлів.

— Вона показує, — сказала Дарина. — Нитка. Вона його не відпустила. Вона веде.

— Ти не повернешся.

— Ян каже... — Дарина затнулася. — Яків каже, що вийти можуть усі. Якщо хтось триматиме нитку. Хтось моєї крові.

Олена довго мовчала.

Тоді зняла пальто. Склала. Поклала на лаву, поруч із Назаровими ногами. Підкотила рукави светра.

— Давай кінець, — сказала вона.

* * *

Полотно з дзеркала вони зняли повністю. Уперше відтоді, як Дарина приїхала.

Великий прямокутник льону з вишитим червоним знаком ліг на підлогу світлиці, і Дарина відчула, як змінилося повітря. Наче відчинили вікно в лютий мороз. Наче відчинили двері в погріб, де сто років ніхто не був.

Дзеркало стояло перед нею. Від підлоги до стелі. Чорна горіхова рама з виноградом. Венеційське скло, темне по краях, чисте посередині, як вода в криниці. Тріщина від нижнього лівого кута, сріблясто-сива, навскіс, до висоти серця й трохи вище.

Відображення не було.

Ні Дарининого. Ні маминого. Ні світлиці. Скло було чорне, глибоке, і в глибині, як вогник далекого хутора в степу, горіла блакитна лампадка.

І біля самого скла, по той бік, стояв Яків.

Він дивився на Олену. Олена дивилася на нього. Дарина бачила, як мамине обличчя змінилося. Як воно на мить стало сімнадцятирічним. Розгубленим. Закоханим.

А тоді подорослішало назад.

— Ти мені збрехав, — сказала Олена. Рівно. — Ти казав, тато там.

— Я не знав, — сказав Яків. — Пані Олено. Я не знав, що брешу. Я... — Він опустив очі. — Я не прошу пробачити.

— І не треба, — сказала Олена. — Поверни мені доньку. Тоді поговоримо.

* * *

Нитку Олена намотала собі на ліве зап'ястя. Тричі. Затягла вузлом на сорок, неумілим, кривим, проти сонця. Дарина бачила, як мамині пальці згадують рухи, яких навчилися в дев'ять років і забули на тридцять вісім.

— Двічі смикну, тягну, — сказала Олена. — Так?

— Так.

— Бурко, — сказала Олена. Пес підвів голову з порога. — Сиди біля Назара. Охороняй.

Бурка подивився на неї. Тоді на Дарину. І пішов на кухню. Ліг під лавою. Поклав морду на Назарову ногу.

Дарина притулила ліву долоню до скла.

Скло було тепле. Як тоді, під пов'язкою, коли вони зашивали тріщину. Тепле, гладке, живе. Іній на її шкірі, амальгама, що двадцять днів жила в долоні, раптом заворушилася швидко-швидко. Радісно. Як риба, яку повертають у воду.

Долоня пройшла крізь скло.

Не відчуття. Не біль. Наче вона занурювала руку в тепле молоко. Зап'ястя. Лікоть. Плече. По той бік її долоню взяла інша. Тонка. Тепла. З шорсткими, порепаними від ртуті пальцями.

— Не дивися на себе, — сказав Яків. Голос був зовсім поруч. Не з-за скла. Тут. — Тут немає відображень. Але як побачиш себе, не дивися. Не їж нічого. Не пий. Не відповідай нікому, крім мене. І не відпускай нитку.

Дарина заплющила очі. І ступила вперед.

* * *

Холод.

Не морозний. Не зимовий. Інший. Як буває холодно в старій церкві влітку, у підвалі, у склі. Холод без вітру, без снігу, без подиху. Він не кусав шкіру. Він лягав на неї, як лягає пил.

Дарина розплющила очі.

Світлиця. Та сама й не та. Покуть праворуч. Ікони дивляться в стіну. Рушники з півнями, що повернули голови в інший бік. Блакитна лампадка горить мертвим, рівним світлом. Піч не там. Двері не там. Вікно не там, і за вікном...

Вона подивилася у вікно. Не втрималась.

Небо внизу. Темне, беззоряне, гладке, як вода в першому вікні. А вгорі, над хатою, над усім, нависала Вовча Гать. Догори дриґом. Хати, похилені тини, церква з зеленою банею, що висіла хрестом униз. Дими з димарів текли вниз, до неба. І сніг падав угору.

— Не дивись, — тихо сказав Яків.

Він стояв поруч. Не за склом. Поруч. Вищий, ніж здавався крізь скло. Худий. У сорочці, застебнутій тепер на правильні ґудзики. З ластовинням на блідих щоках і білим шрамом на переніссі. Тримав її за руку.

Вона подивилася на свою праву руку. Червона нитка обвивала зап'ястя. Одна тяглася назад, у дзеркало, що з цього боку було не дзеркалом, а вікном у світлицю, де мама стояла, намотавши нитку на руку, і дивилася на неї широко розплющеними очима. Друга тяглася вперед.

У двері. У коридор.

— Ходімо, — сказав Яків. — Поки він там.

— Де?

— Біля нього. — Яків не дивився їй в очі. — Він завжди приходить подивитися, коли хтось новий. Як господар, що виходить подивитися на нове теля в хліві. Він зараз там, біля Ліди. Дивиться на твого лісника.

* * *

Коридор був довгий.

Сині двері ліворуч і праворуч. Сотні. Тепер Дарина бачила їх не крізь маленьке дзеркальце, а наживо, і від цього було гірше. Вони були дерев'яні, облуплені, з металевими клямками, що дивилися не в той бік. І всі прочинені. На долоню. На дві.

З-за кожних дверей щось чулося.

Тут хтось шепотів ім'я. Повторював і повторював. О-стап. О-стап. Тут хтось плакав, тихенько, як плачуть діти, що заблукали. Тут хтось сміявся, і Дарина впізнала цей сміх: так сміялася Ніна Кузьмівна над склом, коли казала, що там співають.

Червона нитка тяглася коридором уперед. Повз усі ці двері. Дарина йшла за нею, тримаючись за Яківову руку, і не заглядала. Не заглядала. Не заглядала.

Тільки біля одних дверей зупинилася.