Частина 2. Глава 11. Ян бреше

Дарина стала між ним і вікном.

Просто стала. Спиною до ковдри в червону клітинку, обличчям до Назара. Він ішов до неї повільно, як іде людина уві сні, і дивився крізь неї. На ковдру. На вікно за ковдрою. На болото за вікном.

— Назаре.

Він зупинився за крок. Подивився на неї. Впізнав. Але не до кінця. Наче вона стояла на тому березі широкої річки.

— Вона співає, — сказав він. — Дарино, ви не чуєте?

— Не чую.

— Тихо-тихо. Як мамі. — Він усміхнувся. Так, як ніколи не всміхався при ній. Розгублено, по-хлоп'ячому. — Вона завжди брала другий голос. Мама співала перший, Ліда другий. А коли мама вже не могла, Ліда співала обидва. По черзі. Рядок за мамою, рядок за себе.

Олена підійшла збоку. Тихо поклала руку Назарові на плече.

— Назаре, — сказала вона. Учительським голосом. Рівним, спокійним, тим, яким Дарина колись чула, як вона говорить із батьками двієчників на зборах. — Сядь. Сядь, будь ласка. Ось тут, на лаві.

Він сів. Слухняно. Олена сіла поруч. Дарина пішла до печі.

Жерстяна банка стояла на полиці, де бабуся тримала чай. Стара, з-під індійського, зі слоном на кришці. Дарина зняла її. Відкрила. Пахнуло чебрецем, полином, сушеною м'ятою. І ще чимось. Солодкуватим, ледь чутним, як пахне маковий пиріг, що постояв на сонці.

Вона заварила. Повну чашку. Поставила перед Назаром.

Він подивився на чашку. Тоді на неї.

— Ні, — сказав він.

— Назаре...

— Ні. — Він відсунув чашку. Обережно. Двома пальцями. — Десять років. Десять років вона мене кликала, а я спав. Я ходив щоранку на болото, шукав сліди, а вона кликала щоночі, і я спав, бо Явдоха наливала мені чаю. Я не питиму.

— Ви підете до неї.

— Не піду. — Він дивився на неї прямо. Тепер уже майже своїми очима. — Я обіцяю. Я не піду. Але я хочу чути. Хоч трохи. Хоч раз. Ви розумієте? Я десять років не чув її голосу.

Дарина розуміла.

Від цього було тільки гірше.

* * *

Він не пішов.

Сидів на лаві до ночі. Тримав червону нитку, другий кінець якої Дарина знову зав'язала собі на зап'ястя. Слухав. Іноді всміхався. Іноді хмурився. Раз затулив обличчя руками й довго так сидів, а плечі в нього тремтіли.

— Що вона співає? — спитала Олена пошепки.

— Тепер колискову, — сказав Назар, не відводячи рук від обличчя. — Тій дитині. У колисці.

Дарина згадала білу хату навиворіт. Порожню колиску на мотузках. Ліду, що гойдала її й співала.

Порожню.

Чию?

Уранці двадцять третього дня тріщина була шістдесят. Дарина записала на одвірку й довго дивилася на цифру. Шістдесят сантиметрів скла. Скільки там ще до низу рами, до кінця? Вона не міряла. Не хотіла знати.

Назар спав сидячи, прихилившись головою до стіни. Уперше за ніч заснув, коли засіріло. Червона нитка на його зап'ясті провисла, і Дарина не стала її смикати. Сиділа навпроти й дивилася, як він дихає. Рівно. Глибоко. Як дихають люди, яким уперше за десять років наснилося щось хороше.

Обличчя в нього було мокре.

* * *

Мойсей Абрамович подзвонив сам.

Наступного дня, о десятій ранку. Дарина стояла на пагорбку, бо тепер ходила туди щогодини, і телефон задзвонив у неї в руці, і вона ледь не впустила його в сніг. Мойсей Абрамович ніколи не дзвонив першим. Ніколи. За шість років жодного разу.

— Дариночко. — Голос був хрипкий. Задиханий. — Я знайшов.

На тлі щось гупало. Дарина почула котяче нявкання, сердите, ображене.

— Ви лазили на антресолі?

— Сусід лазив. Петро Іванович, з дев'ятої квартири. Йому вісімдесят два, він колишній монтажник-висотник, йому однаково. Я тримав драбину. — Мойсей Абрамович закашлявся. — Три коробки, Дариночко. Записи Ісаака Наумовича. Він писав усе життя, як ти. Кожне замовлення, кожен рецепт, кожну пляму. А в першому зошиті, найстарішому, дитячою рукою, кривими літерами...

Шелест паперу.

— Слухай. Я читаю. «Листопад 1926. Пан Фроїм поїхав із Яковом ставити дзеркало для пана на Полісся. Повернувся сам. Сивий. Нікому нічого не казав. Тільки мені, бо я мив йому руки від ртуті, а він плакав. Він сказав: Іцику, мій Яків лишився в склі. Сам лишився. Сказав: тату, як я не лишуся, воно вийде. Хтось має тримати зсередини. Я живий замок, тату. Поки я пам'ятаю, хто я, воно спатиме».

Дарина стояла під березою. Вітер шарпав куртку. Вона не відчувала холоду.

— Яків, — сказала вона.

— Яків Гольдман. Дев'ятнадцять років. — Мойсей Абрамович помовчав. — Тут далі є. «Яків любив польські романи й просив, щоб його кликали Ян. Пан Фроїм сердився. Казав: ти не пан, ти Гольдман. А Яків сміявся».

Ян.

Не панич. Не Скоморовський. Не той темноволосий хлопець із родимкою, що дивився з емалі в склепі.

Ян, що любив польські романи. Ян, що сміявся, коли батько сердився. Ян, який сам лишився в склі, бо хтось мав тримати зсередини.

— Дариночко? — Голос у слухавці став тихішим. — Дариночко, ти там?

— Я тут.

— Він там, так? — спитав Мойсей Абрамович. — Яків. У тому дзеркалі. Ти з ним говорила.

Дарина не відповіла.

— Я знаю, що говорила, — сказав старий. — Я тебе знаю. — Пауза. — Скажи йому... Не знаю, що скажи. Скажи, що Іцик пам'ятав його все життя. Що він навчив мене, а я навчив тебе. Що його батькове скло досі тримає. Скажи йому, що ми ще є.

* * *

Вона поклала на підвіконня хліб. Один окраєць. Невеликий.

Опівночі підняла кутик полотна.

Хата навиворіт була темна. Тільки блакитна лампадка горіла на покуті, що не на тому місці. Двері в глибину прочинені на долоню. І Ян стояв біля скла, і на ньому не було обличчя. Тобто було, але Дарина бачила тепер, що воно стоїть на ньому, як стоїть маска. Тонко. Ледь-ледь. Як стоїть плівка олії на воді.

Він був блідий. Сорочка застебнута не на ті ґудзики. Одна щока подряпана, тонко, наче нігтем.

— Ти жива, — сказав він. Видихнув. Хоча тут, по той бік, вони не дихали. — Ти не стукнула того вечора. Я думав... я думав, ти не прийдеш більше. Після вальсу.

Дарина піднесла до скла аркуш. Написала заздалегідь, великими друкованими літерами, як писала бабуся.