Частина 2. Глава 10. Лист у рамі

Шов розійшовся.

Дарина побачила це ще з порога світлиці, щойно відхилила край полотна й посвітила ліхтариком. Сіра смуга, якою вони зашивали тріщину водою з першого вікна, попелом і сіллю, лопнула посередині. Розійшлася, як розходиться погано зашита рана. А від верхнього кінця, від висоти серця, тріщина повзла далі. Вище. Навскіс.

Вона приклала стрічку.

П'ятдесят вісім.

Сім сантиметрів за один вечір. За одне слово.

Дарина записала на одвірку, під сірою дугою з сорока вузлів: «День 21. 58. Шов розійшовся. Сказала ім'я». Олівець ламався двічі. Вона писала далі, тиснучи так, що на побілці лишалися борозни.

— Скільки лишилося? — спитала Олена. Вона стояла за її спиною, в пальті, з хусткою на плечах. Вони привели її від Кравчуків щойно, о першій ночі. — До низу. До рами.

Дарина подивилася на дзеркало. На тріщину, що тепер ішла не тільки вгору, а й униз, від четвертого замка, тоненькою павутинкою, якої вчора ще не було.

— Не знаю, мамо, — сказала вона. — Вона тепер росте в обидва боки.

* * *

Вони не відкривали раму вночі.

Горпина сказала: тікай, як прочитаєш. Бо він теж прочитає. А вночі він не спить. Уночі він ходить. Дарина поклала на підвіконня паляницю, найбільшу з тих, що лишилися в кошику після вчорашнього. Цілу. Теплу ще з Петрової печі. Налила повну склянку. Подумала. І поставила поруч ще одну.

— Нехай наїсться, — сказала вона. — Нехай спить. Мені треба, щоб він спав опівдні так, як не спав ніколи.

Назар не пішов до машини. Уперше за тиждень лишився в хаті. Сів на лаві під вікном, прихилився до стіни, поклав кочергу на коліна. Дарина не сперечалася. Олена лягла на бабусине ліжко. Дарина на лаві біля печі, на кожусі.

Ніхто не спав.

Під ранок Дарина почула, як за дверима світлиці хтось жує. Повільно. Ретельно. З хрускотом скоринки.

Уранці на підвіконні не лишилося ні крихти. Обидві склянки стояли сухі. А на білій фарбі, поруч, лежала одна волосина.

Довга. Темна. Не сива.

* * *

До полудня лишалося чотири години, і Дарина не могла сидіти в хаті.

Вона пішла на пагорбок. Сніг під березою був утоптаний її ж слідами, кругом, як утоптують сліди собаки на ланцюгу. Телефон упіймав одну поділку. Дарина набрала Мойсея Абрамовича й слухала гудки. Один. Два. Сім.

Восьмий.

— Дариночко. — Без радіо цього разу. Тиша, тільки сухе дихання й рипіння стільця. — Ти не спиш. Я чую, що ти не спиш. У тебе голос, як у мене після війни.

— Мойсею Абрамовичу. Гольдман. Той, що робив дзеркало. У нього був син?

Пауза. Довга. Дарина чула, як він бере щось зі столу. Як шелестить папір.

— Ти питаєш, бо знаєш? Чи питаєш, бо боїшся знати?

— Я питаю, бо мені треба.

— Мій учитель, — сказав Мойсей Абрамович повільно, — Ісаак Наумович, царство йому небесне, був у Гольдмана хлопчиком на побігеньках. Восьмирічним. Носив вугілля, мив скло. Він мені казав, що в Гольдмана був син. Старший. Талановитий, кращий за батька. І що він пропав. Восени двадцять шостого. Поїхав ставити якесь панське дзеркало на Полісся й не повернувся. — Пауза. — Старий Гольдман після того не брав замовлень у листопаді. Ти пам'ятаєш, я тобі казав.

— Як його звали? Сина?

— Не пам'ятаю. Ісаак Наумович казав, але то було сорок років тому. — Шелест паперу. — Але в мене його записи. Зошити. Три коробки на антресолях. Я їх ніколи не розбирав. Боявся. Ти ж знаєш, які в мене антресолі.

Дарина знала. Туди не лазили з дев'яносто першого року.

— Мойсею Абрамовичу, будь ласка.

— Дай мені день, Дариночко. — Він зітхнув. — Один день і драбину. І ще когось, хто тримав би драбину, бо в мене тільки кіт, а кіт драбину не триматиме.

Зв'язок урвався. Дарина стояла під березою й дивилася вниз, на село. На завішені вікна. На дим із димарів. На маленьку постать біля Горпининої хати за ставком: Петро вів когось під руку від хвіртки до лави. Повільно. Обережно. Як водять сліпих.

* * *

Опівдні сонце вийшло з-за хмар.

Уперше за кілька днів. Низьке, листопадове, біле, воно стояло над лісом і світило крізь щілини між ковдрами на вікнах тонкими гострими смугами. У світлиці стало видно, як у повітрі кружляє пил.

Дарина стояла перед дзеркалом.

Не перед склом. Перед рамою. Чорний горіх, різьблені виноградні грона. Вона дивилася на них сотні разів за ці дні. Бачила їх щоразу, коли зав'язувала й розв'язувала мотузки. І жодного разу не роздивлялася. Не як реставраторка. Як онука.

Тепер роздивлялася.

Грона йшли по обидва боки скла, від підлоги до верху, переплітаючись листям і вусиками. Різьба тонка, майстерна, з тих, що вже не роблять. Кожна ягода окремо. Кожна жилка на листку. Дерево потемніло від часу, а ягоди, ті, що найбільше випиналися, стерлися до блиску. Наче їх торкалися. Роками. Пальцями.

Дарина порахувала знизу. З лівого боку.

Одне. Два. Три. Чотири. П'ять.

Шосте гроно було на рівні її пояса. Таке саме, як інші. Тільки ягода в самому центрі блищала трохи сильніше. Зовсім трохи. Як блищить кнопка дверного дзвінка, на яку тиснули сорок років.

— Ви готові? — спитала вона, не обертаючись.

Назар стояв біля дверей світлиці, під сірою дугою з вузлів, тримаючи кочергу. Олена поруч, біла, з Дарининим блокнотом і олівцем. Вона сама попросила. «Я запам'ятаю все, що ти прочитаєш. Я запишу. Якщо раптом...»

Бурка лежав на порозі. Не спав.

— Готові, — сказав Назар.

Дарина натиснула на ягоду великим пальцем.

Нічого.

Вона натиснула сильніше. Під пальцем щось клацнуло. Глибоко, в дереві, тихо, як клацає старий годинниковий механізм. І шосте гроно, разом із двома листками й вусиком, відійшло від рами. На петлях. Тоненьких, мідних, почорнілих. Відчинилося, як дверцята в ляльковому будиночку.

За ними була порожнина. Вузька, видовбана в товщі рами. Завглибшки з долоню.

У ній лежав згорток.

Клейонка. Та сама, кольору бурякового соку, що на бабусиному зошиті. Згорнута в трубочку, перев'язана сірою вовняною ниткою. Дарина впізнала вузол одразу. Вузол на сорок. Сорок маленьких тугих вузликів, кладених проти сонця.