Частина 2. Глава 9. Обряд Горпини

Мирося везли до Горпини на санях.

Петро запряг свою стару кобилу, руду, з білою зіркою на лобі, і всю дорогу йшов поруч, тримаючи її за вуздечку. Сани були дерев'яні, з ще дідових часів, з полозами, оббитими залізом. Мирось лежав на соломі, загорнутий у три ковдри й кожух, із грілкою в ногах. Спав. Усміхався.

Оля сиділа поруч і тримала його за руку. Дарина з Назаром ішли позаду. Олена лишилася в Кравчуків. Горпина звеліла: «Олену не веди. Він її ще не доїв. Від неї пахне».

Сонце сідало за ліс. Небо над болотом було кольору розбавленого вина, і на ньому вже бліднув місяць. Тонкий. Убуваючий. Схожий на обрізок нігтя.

Село проводжало їх мовчки. Не виходило на вулицю, ні. Стояло за вікнами. Дарина бачила, як відхиляються краї ковдр і рушників, якими тепер були завішені шибки, як блимають за ними очі, як хтось хреститься. Біля сільмагу тітка Галя винесла на дорогу гасову лампу й поставила на сніг, посеред колії. Не сказала ні слова. Просто поставила, щоб світило, і пішла назад, у хату.

Петро обійшов лампу з кобилою акуратно, широким колом. Як обходять свічку на могилі.

— Чому в неї? — спитав Назар тихо. — Чому не в Кравчуків?

— Бо в неї стіни, — відповіла Дарина.

Вона думала про ці стіни весь день. Тисячі уламків дзеркал, прибитих цвяхами зворотом назовні. Амальгамою в кімнату. «Щоб він дивився в дерево», казала Горпина. Сорок три роки вона розбивала дзеркала, що бачили смерть, і прибивала шматки до стін, і жила серед них, як у фортеці.

Дарина думала про ці стіни. І про те, що вона бачила під лупою на звороті бабусиного дзеркала.

Амальгама дихає. Амальгама жива. Це його шкіра.

Вона нічого не сказала Назарові. Ще не знала, як сказати.

* * *

Горпина чекала на порозі.

Вона вдягла все чисте. Чорна спідниця, чорна кофта, біла сорочка під нею, накрохмалена так, що комірець стояв колом. Хустка нова, чорна, з бахромою. На шиї разок червоних намист. Дарина ніколи не бачила її такою. Як на весілля. Чи на похорон.

У хаті горіли свічки. Десятки. На столі, на печі, на підвіконні, на лаві. Воскові, жовті, тонкі, церковні. Отець Василь привіз їх зранку цілий оберемок і не спитав навіщо.

Катерини в кріслі-гойдалці не було.

— Де вона? — спитала Дарина.

— На печі. — Горпина кивнула вгору. — Прив'язана. Рушниками. Хай не бачить.

Мирося поклали на лаву під стіною. Під уламками. Оля сіла біля його голови. Назар став біля дверей, з кочергою, як звик.

Горпина взяла з-під печі сокиру. Стару, з темним, вичовганим до блиску топорищем. Лезо було заточене так, що на ньому грала свічка.

— Слухай мене, дитино, — сказала вона Дарині. — Слухай і не перебивай. Мені важко говорити багато.

Дарина слухала.

План був простий. Як усе, що робила Горпина. Вона перевертає один уламок. Один зі всієї стіни. Обличчям у хату. Відчиняє одні двері. І він, той, що сидить у хлопці, піде на них. Бо голодний. Бо в порожній хаті нудно. Бо він завжди йде туди, де відчинено. Щойно він увійде в уламок, Горпина б'є. Обухом. На друзки. І розірвана нитка відкидає його назад, у велике скло, у Явдошину хату. А хлопець лишається порожній, але чистий.

— А як він не піде? — спитала Дарина.

Горпина довго мовчала. Перебирала намисто висохлими пальцями.

— Піде, — сказала вона. — Як ти покличеш.

Дарина зрозуміла не одразу. А тоді зрозуміла.

— Ні.

— Так.

— Ви ж самі казали. Не кажи його ні в хаті, ні біля води, ні біля скла. Тріщина...

— Тріщина поповзе, — погодилася Горпина. — Знаю. І шов розійдеться, може. Знаю. А хлопець доживе до неділі. А як не покличеш, то не доживе. — Вона подивилася на Дарину світлими, майже білими очима. — Я його кликати не можу. Мене він не послухає. Мене він сорок три роки ненавидить. А на твій голос піде. Він на нього двісті років іде.

Оля на лаві підвела голову. Подивилася на Дарину. Нічого не сказала. Тільки міцніше стиснула синеньку Миросеву руку.

Назар біля дверей стояв нерухомо. Дарина відчувала його погляд потилицею.

— Добре, — сказала вона.

* * *

Місяць зійшов над ставком о дев'ятій.

Горпина задула половину свічок. Решта горіла рівно, не тремтячи, хоча вікно було прочинене на долоню, і з нього тягнуло морозом. Стіни з уламками мерехтіли в цьому світлі. Тисячі сірих, облуплених, плямистих зворотів. Тисячі маленьких шматочків амальгами.

Дарина стояла посеред хати й дивилася на них.

Вони дихали.

Тепер, коли вона знала, що шукати, вона бачила це. Не очима. Шкірою. Лівою долонею, яка пульсувала під рукавичкою все швидше. Стіни дихали. Повільно. Рівно. Як спить велика тварина. Вдих. Видих.

— Бабо Горпино, — сказала вона тихо. — Стіни...

— Мовчи. Потім.

Горпина підійшла до стіни над лавою. Вибрала уламок. Невеликий, з долоню, трикутний, з відбитим кутом. Довго дивилася на нього. Тоді обережно, двома пальцями, витягла цвях. Перевернула уламок. Склом у хату. І прибила знову.

Дзеркальце блиснуло. У ньому відбилися свічки, і стеля з пучками зілля, і край лави.

І Мирось.

Хлопчик розплющив очі.

Не прокинувся. Розплющив очі й дивився на уламок. Не кліпаючи. Не дихаючи. І на його блідому обличчі повільно розквітала усмішка.

— Тепер, — прошепотіла Горпина. Вона стояла біля уламка з сокирою, піднятою обухом вперед. — Кличи, дитино.

Дарина розтулила губи.

Ім'я було важке. Важче за камінь. Воно лежало на язиці, як лежить на долоні ртуть: холодне, живе, готове вислизнути. Вона відчувала, як воно рветься назовні. Як хоче бути сказаним. Як губи самі складаються в першу літеру.

— Орися, — сказала вона.

Тихо. Не кличучи. Просто кажучи. Як кажуть «я тут».

Хата здригнулася.

Не стіни. Не підлога. Повітря. Наче хтось величезний, хто спав, раптом підвів голову. Свічки разом лягли вбік, до уламка, і разом випрямилися. Ліва долоня спалахнула болем так, що Дарина закусила губу.

А далеко, за ставком, за селом, за болотом, у бабусиній хаті, у світлиці, вона почула тихий скляний звук.