Частина 2. Глава 8. Двадцятий день

Криниця Кравчуків стояла посеред двору, між хатою й хлівом.

Стара, з дерев'яним зрубом, почорнілим від років і вологи, з журавлем, що схилявся над нею, як чапля над болотом. Відро на ланцюгу висіло нерухомо. Сніг довкола був витоптаний, утрамбований до крижаної кірки, і на ньому, від ґанку до криниці, тяглися маленькі сліди.

Босі.

Мирось сидів на зрубі.

Спиною до них. У самій нічній сорочці, тонкій, байковій, у синій смужечок. Ноги звисали всередину криниці, в темряву. Руки лежали на колінах. Голова схилена вниз. Він дивився у воду.

Довкола стояли люди. Не близько. Метрів за десять, щільним півколом, як стоять біля пожежі, коли вже ясно, що загасити не вдасться. Тітка Галя. Баба Параска. Двоє лісгоспівських. Петро, той, що казав «ця відчинила», високий, сутулий, у засмальцьованій ватянці. Ніхто не підходив.

— Він не пускає, — прошепотіла Оля, хапаючи Дарину за рукав. — Ми підходили. Чоловік мій підходив. А він... він каже, як хтось ступить ближче, він піде вниз. Він казав, що там тепло.

Назар уже рушив уперед. Дарина схопила його за руку.

— Ні.

— Там дванадцять метрів. І вода на дні крижана. Дитина...

— Назаре. Не він вирішує, коли падати.

Назар зупинився. Подивився на неї. Довго. І відступив.

Мирось заговорив.

— Прийшла, — сказав він.

Голос був не дитячий. Глибокий. Старий. Повільний, з тією дивною співучою вимовою, що Дарина чула вже з Назарового рота тієї ночі на лаві. Слова в ньому стояли не на своїх місцях, наголоси падали інакше, і кожне «і» звучало як давнє «ї».

— Прийшла, — повторив він. — Сама. Без кличу. Отак і треба.

Він не обертався. Дивився у криницю. І Дарина зрозуміла, що він бачить її там. У воді. Відображення стоїть на дні, і Мирось на нього дивиться.

Тобто той, хто в Миросі.

— Відпусти дитину, — сказала Дарина.

Мирось засміявся. Тихо, по-старечому, з хрипом, що ніяк не міг виходити з дев'ятирічних грудей.

— Відпусти, — передражнив він. — Хлопець мені сам себе віддав. Торік. На дев'ятий день по дідові. Підняв полотно й подивився. А тоді відповів. Тінь віддав, тепло віддав. Твоя бабця відшептала трохи. Ти відшептала ще трохи. Корову йому вернула. — Він похитав головою, і в цьому русі було щось таке недитяче, що Оля за Дарининою спиною схлипнула. — А пусту хату завжди хтось займе. Я тільки зайшов додому, дзеркальнице. Холодно ж на дворі.

— Це не твій дім.

— А чий? — Мирось нарешті повернув голову.

Обличчя було його. Кругле, бліде, з сірими очима й темними колами під ними. Губи сині. На віях, на бровах, на пушку над губою лежав іній. Але дивився на Дарину не Мирось. Хтось старший за ці сосни, за цю криницю, за це село. Хтось, хто дивився на неї з глибини, як дивиться риба з-під криги.

— Усі ці хати мої, — сказав він. — Уся Гать моя. Я її вилив. Я тут перший був. А ви всі прийшли потім і живете в моєму склі.

* * *

Дарина не знала, що робити.

Зошит лежав удома, в жерстяній коробці. Дзеркальце розбилося. Миска, свічка, кринична вода, все, що треба для відшіптування, все це лишилося в бабусиній хаті. А тут був тільки сніг, люди, що мовчки дивилися на неї, і дев'ятирічний хлопчик над дванадцятьма метрами крижаної темряви.

Шептати над тим, хто віддав. Не над склом. Над людиною.

Але як шептати над людиною, в якій хтось сидить?

Вона полізла в кишеню куртки. Там завжди щось було. Ключі від хати. Олівець. Носовичок. Шматок хліба, загорнутий у серветку.

Хліб.

Вона поклала його туди вчора. Машинально. Як клала бабуся. Окраєць житнього, з поминок, ще з тих, що напекла тітка Галя на дев'ятий день. Зачерствілий, як камінь.

Дарина дістала його. Розгорнула серветку.

Мирось завмер.

Вона бачила, як змінилося його обличчя. Як розширилися ніздрі. Як по синіх губах пробіг кінчик язика. Як він подався вперед, від криниці, до неї, всім тілом, як подається собака до миски.

Голодний ходить, сказала Горпина.

Ситий спить.

— Хочеш? — спитала Дарина тихо.

Він не відповів. Дивився на хліб. Пальці на колінах стиснулися й розтислися.

Дарина ступила крок. Ще один. Простягла руку. Хліб лежав на долоні, на правій, і вона відчувала, як від хлопця йде холод. Як від відчиненого льоху. Як від першого вікна.

Мирось ухопив хліб обома руками.

І почав їсти.

Жадібно. Швидко. Кусаючи великими шматками, давлячись, ковтаючи, не жуючи. Крихти сипалися на нічну сорочку, на зруб, у криницю. Він їв так, як не їсть ні дитина, ні дорослий. Як їсть той, хто не їв двісті років.

А тоді, на останньому шматку, зупинився.

Позіхнув. Широко, по-дитячому, аж сльози на очах виступили.

І впав назад. Не в криницю. Назад, на сніг, на руки Назарові, який у ту саму мить опинився поруч. Наче чекав. Наче знав.

Мирось спав.

* * *

Пульс був тридцять. Температура тридцять три і вісім. Назар мовчав довго, тримаючи пальці на худенькій шиї, і по його обличчю Дарина бачила, що такого він за чотири роки на швидкій не бачив ні разу.

— З таким не живуть, — сказав він нарешті. Тихо, щоб не чула Оля. — З таким лежать у реанімації під апаратом. Або в морзі.

— А він спить.

— А він спить. — Назар поклав хлопчика на піч, на кожух, і Оля одразу накрила його двома ковдрами й обклала грілками. — І сопе. І всміхається.

Мирось справді всміхався. Уві сні. Губи в крихтах, щоки білі, вії в інеї. Ситий. Спокійний.

Горпина прийшла ближче до обіду. Петро привіз її на санях. Вона стала біля печі, спершись на ціпок, і довго дивилася на Мирося.

— Він у ньому, як у хаті, — сказала вона нарешті. — Хлопець порожній. А в пусту хату завжди хтось заходить. Миші, вітер, чорт. — Вона сплюнула через ліве плече. — Цей ще й рідний. Він тут кожну хату знає. Кожну шпарину.

— Як його вигнати? — спитала Оля. Голос у неї тремтів.

Горпина не відповіла одразу. Подивилася на Олю, на Дарину, на Олену, яка тихо сиділа в кутку з Дарининим блокнотом на колінах.