Частина 2. Глава 7. Вальс

Олена не пам'ятала, що малювала.

Вона сиділа на ліжку, загорнута в ковдру, з розпатланим сивим волоссям, і тримала аркуш на витягнутих руках. Довго. Так довго, що Дарина почала боятися, чи мама взагалі дихає.

— Це мій почерк, — сказала Олена нарешті. — Десятий клас. Я так писала в анкетах. З хвостиками. Галя сміялася, що в мене кожна «у» з косичкою.

Вона торкнулася пальцем намальованої дівчини в старовинній сукні.

— Я так ніколи не малювала, Даринко. Я малювала портрети. Обличчя. А тут... — Вона похитала головою. — Тут кожна свічка. Кожен відблиск на паркеті. Наче я там була. Наче стояла в кутку зали й дивилася.

— Може, вона там була, — сказала Дарина.

Мама підвела на неї очі. Не спитала хто. Не треба було.

* * *

Удень вони пішли на кладовище.

Дарина не пропонувала. Олена сама встала, одяглася, взяла з сумки хустку, темно-синю, з дрібними білими квітками, і пов'язала її під підборіддям, як пов'язували тут усі жінки. Подивилася на Дарину. І Дарина побачила, як у тридцятирічній утомі маминого обличчя на мить проступила інша жінка. Сільська. Тутешня. Явдошина донька.

Кладовище лежало за церквою, під березами. Сніг тут був незайманий, тільки стежка, протоптана від хвіртки до свіжих могил, і сліди зайця під огорожею. Бабусина могила ще без пам'ятника: горбик землі, накритий ялиновими гілками, дерев'яний хрест, табличка з фарбованої бляхи. Явдоха Литвин. І дати. Вінки під снігом, пластикові квіти вицвіли за двадцять днів до блідо-рожевого.

Олена стояла довго. Мовчки. Дарина відійшла, щоб не заважати, і дивилася на березу, на граків, що сиділи на гілках чорними клаптями.

Тоді мама заговорила. Тихо. Дарина не чула слів. Тільки інтонацію. Таку, з якою говорять із людиною, що сидить поруч і не відповідає, бо ображена. Довго. Олена то замовкала, то знову говорила. Раз засміялася. Раз затулила обличчя руками.

Коли вона повернулася, очі в неї були сухі.

— Я сказала їй, що вона дурна, — повідомила Олена. — Що вона могла мені все пояснити ще тоді. Що я б зрозуміла. — Вона поправила хустку. — А тоді сказала, що я теж дурна. Що могла спитати. За тридцять років хоч раз спитати.

Дарина взяла її під руку. Вони пішли до хвіртки.

— Вона тебе віддала, — сказала Олена. Не обертаючись. — Ще ненароджену. Я тридцять років думала, що мене. А це тебе.

— Я знаю.

— І ти її не ненавидиш?

Дарина думала про це всю ніч. Про бабусині великі шорсткі руки. Про запах цибулі й воску. Про шепіт над ліжком, який був не молитвою. Про те, як Явдоха їздила в Київ на хрестини, вперше й востаннє, щоб шептати над купіллю ім'я, яким потім вісімнадцять років ховала онуку від того, кому її пообіцяла.

— Вона пообіцяла, — сказала Дарина. — Але вона збиралася його обдурити. Мамо, вона все життя готувалася. Знак. Зошит. Вузли. Ім'я в замку. Вона пообіцяла йому мене, щоб витягти тебе, а тоді тридцять років робила все, щоб він мене не отримав.

Олена зупинилася біля хвіртки.

— Ти говориш, як вона, — сказала вона. — Ти навіть стоїш, як вона.

Сказала без докору. З подивом. І трохи зі страхом.

* * *

Назар прийшов перед сутінками з червоною ниткою.

Тією самою, вовняною, на сім вузлів, із мішечка «ДЛЯ РУК». Він тримав її в кулаці, і нитка звисала між пальцями, як струмочок крові.

— Ми не спатимемо, — сказав він. — Ніхто. Я, ви, Олена Петрівна. Чай, кава, розмови. Хтось засне, будимо. До світанку.

— А якщо таки засну?

Він простягнув їй нитку.

— Тоді на вас буде це. А другий кінець у мене. Я відчую, якщо вона натягнеться. Двічі смикну, тягну. Як того разу.

Дарина зав'язала нитку на правому зап'ясті. Назар на лівому. Між ними лишилося метри зо три червоної вовни. Олена дивилася на це з лави, з чашкою в руках, і нічого не казала. Тільки кутики губ ледь сіпнулися. Як у Назара тоді, в машині, коли він сказав «Я ж вам ніхто».

Тріщина була п'ятдесят один. Сірий шов тримав. Дарина записала на одвірку: «День 18. 51. Шов».

Хліб поклала. Два окрайці. Нехай буде ситий. Нехай спить.

Хай хоч сьогодні.

* * *

Вони протрималися до третьої.

Олена розповідала про Київ дев'яностих. Про гуртожиток, де жила з трьома дівчатами з Полтави. Про перше кохання, студента-історика з гітарою, який читав їй вірші Олеся. «Не Стус, звісно», — сказала вона Назарові, і той усміхнувся. Про те, як народилася Дарина: у лютому, у метелицю, коли таксі застрягло на мосту Патона й таксист, вусатий дядько з Борщагівки, кричав на сніг так, що в машині лопнула шибка.

— Шибка? — перепитала Дарина.

— Бокова. Від морозу. А тоді на ній, на тріщинах, іній намалював... — Олена замовкла. Подивилася на свої руки. — Я забула. Ти дивись, а я забула. Я думала тоді, що мені здалося. Обличчя. На склі. Чоловіче. Наче хтось зазирав у таксі. А я кричала від болю, і мені було не до того.

У хаті стало тихо.

Назар читав Ліну Костенко. Повільно, зі смаком, з паузами там, де вони були потрібні. Олена слухала із заплющеними очима. Бурка спав біля печі, посмикуючи лапами.

Дарина пила третю чашку кави. Гірку, чорну, без цукру. Щипала себе за руку. Ходила по кухні. Відчиняла двері в сіни, щоб у лице війнуло холодом.

І чула вальс.

Тихо. Дуже тихо. Наче хтось грав на патефоні в сусідньому селі, за сім кілометрів, а звук доносив вітер. Раз-два-три. Раз-два-три. Вона не знала, чують інші чи ні. Не питала. Боялася питати.

О другій заснула Олена. Просто на лаві, сидячи, з чашкою в руках. Назар обережно забрав чашку, поклав маму набік, накрив кожухом. Вона не прокинулася.

О пів на третю Назар перестав читати.

Не заснув. Сидів рівно, з книжкою на колінах, дивився в одну точку. Дарина покликала його. Він повернув голову. Повільно. Подивився на неї й не впізнав. Так, наче вона була дуже далеко.

— Назаре.

— Я тут, — сказав він. Голос був глухий, сонний. — Я тут. Я не сплю.

Раз-два-три.

Вальс став голоснішим.

Дарина встала. Хотіла підійти до нього, струснути за плечі, крикнути. Ступила крок. Підлога під ногами була гладенька, як паркет.