Частина 2. Глава 6. Застава

Дарина не встала з ґанку, доки мама не пройшла через двір.

Олена йшла повільно. Обминала калюжі, затягнуті кригою, наче боялася в них наступити. Не боялася, зрозуміла Дарина. Не хотіла бачити. Дивилася під ноги, але трохи вбік, як дивляться люди, що звикли тридцять років обминати вітрини, шибки, ложки, блискучі ручки дверей.

Біля ґанку вона зупинилася. Поставила сумку на сніг.

— Ти мені не віриш, — сказала вона. Не запитання.

— Тут ходить хтось із моїм обличчям, мамо. — Голос у Дарини був рівний, і вона пишалася цим. — І з моїм голосом. Учора вночі він кликав Назара з болота. Учора вночі він стукав Олі Кравчук у вікно й казав «будь ласка».

Олена кивнула. Без подиву.

— Питай, — сказала вона.

Дарина думала довго. Що може знати тільки мама? Дні народження знає будь-хто. Ім'я першого кота. Номер школи. Усе, що можна прочитати, підслухати, вкрасти з чужих снів.

— Що я ховала в пеналі, — сказала вона. — У третьому класі.

Олена підвела очі. Втомлені, карі, з червоними прожилками від безсоння. І щось у них зрушило. Як зрушує крига навесні.

— Дзеркальце, — сказала вона тихо. — Кругле, в рожевій пластмасовій оправі, з кошеням на кришечці. Ти купила його за гроші, що бабуся передала тобі на день народження. Я знайшла його в перший же вечір, коли перевіряла уроки. — Вона помовчала. — І не забрала. Я поклала його назад під гумку й лінійку, так, як воно лежало. Бо ти так ним пишалася, Даринко. Ти дивилася в нього на перервах, я бачила з вікна вчительської, коли приходила на збори. І я подумала: хай. Хай хоч у неї буде.

Дарина встала.

Спустилася з ґанку. Обійняла маму. Олена була худа, кістлява під пальтом, пахла дорогою, маршруткою, морозом і ледь-ледь, на самому краєчку, валеріаною, як тітка Галя.

Вона тремтіла.

— Ти не приїхала на похорон, — прошепотіла Дарина їй у плече.

— Не приїхала. — Мама гладила її по спині, як гладила в дитинстві, коли Дарина прокидалася від поганих снів. — Я тридцять років не приїжджала. А вчора прокинулася, а на столі твоє обличчя. І я зрозуміла, що як не приїду зараз, то потім не буде до кого.

Через її плече Дарина бачила маленьке віконце в сінях. Темне. Порожнє.

Дівчини в коричневій формі там уже не було.

* * *

Назар чекав біля «Уазика», поки вони не зайшли. Тоді постукав.

Олена довго дивилася на нього з порога кухні. На високу постать, темну куртку, гумові чоботи. На Бурку, що просунувся між його ногами в хату й одразу подався до Дарини.

— Гай, — сказала вона. — Ти Гай. Ти схожий на батька.

— Назар.

— Лідин брат. — Олена кивнула. — Мама писала. Я тоді... я їй відписала. Спитала, чи це він. Вона не відповіла. Уперше за двадцять років не відповіла на лист.

Назар нічого не сказав. Поставив на стіл пакет: хліб, масло, ковбасу з сільмагу, пачку чаю. Не Явдошиного, купованого. Дарина помітила це й зрозуміла, що він це зробив навмисне.

Олена не сіла. Стояла посеред кухні, тримаючи руки в кишенях пальта, і дивилася довкола. На піч. На лаву. На бабусині чоботи біля порога. На ікону в кутку, на рушник із півнями. На стіл, за яким колись, мабуть, робила уроки.

На сіру дугу з сорока вузлів над дверима світлиці.

— Мама вчила мене цей вузол, — сказала вона. — Мені було дев'ять. Я не змогла. Пальці не слухалися. Мама сказала: нічого, Оленко, ти не дзеркальниця, ти художниця. Тобі не треба. — Вона простягнула руку й торкнулася нитки. Обережно. Одним пальцем. — А ти змогла.

— Мене вчила Горпина.

— Горпина. — Олена всміхнулася. Криво, сумно. — Вона ще жива? Вона мене ненавиділа. Казала, я ходжу, як панночка, і дивлюся, як відьма.

— Вона й досі так каже, — озвався Назар. — Тільки тепер про Дарину.

Олена засміялася. Коротко, здивовано, наче забула, як це робиться. І тоді, посеред сміху, заплакала.

* * *

Вона розповіла все тієї ночі.

Сиділа за кухонним столом, обхопивши чашку обома руками, як Назар тоді, після гарячки. Вікна були завішені ковдрами. Піч гула. Бурка лежав біля її ніг, хоча Олена спершу відсувала ноги, бо боялася собак. Тоді перестала відсувати.

Назар хотів піти. Олена сказала: сиди. Ти теж маєш знати. Через твою сестру.

— Я не пам'ятала, — сказала вона. — Тридцять років. Там була дірка, Даринко. Я тобі казала. Три ночі, і замість них нічого. Як вирізали ножицями. — Вона подивилася на свої руки. — А тут... тут пам'ять лежить по кутках. Як пил. Я зайшла в хату, і вона почала підніматися.

Восени дев'яносто шостого їй було сімнадцять. Вона малювала все, що бачила. Маму, Галю, тата, корів, вербу над ставком. І одного разу, в жовтні, коли мама пішла до когось шептати, а тато був у лісі, вона вирішила намалювати раму. Ту, велику, в світлиці. Чорний горіх, виноградні грона. Вона давно хотіла. Мама не дозволяла навіть підходити.

— Я тільки раму, — сказала Олена. — Я думала, тільки раму. Але щоб намалювати раму, треба бачити, як вона лягає на скло. Я підняла полотно. Трохи. До половини.

І побачила хлопця.

Гарного. Світлого. У білій сорочці з високим комірцем. Він стояв по той бік і дивився на неї так, як ніхто ще не дивився. Наче вона була першою людиною, яку він бачив за сто років.

— Ян, — сказала Олена. — Його звали Ян. Я тобі казала, що не знаю ніякого Яна. Я не брехала, Даринко. Я не знала. А зараз знаю.

Вона приходила до нього щодня. Тиждень. Два. Коли мами не було вдома. Малювала його. Він позував. Розповідав про маєток, про бали, про матір, яка любила танцювати. Олена закохалася так, як закохуються в сімнадцять. Безтямно. Назавжди.

— А тоді він сказав, що за ним хтось є. — Олена говорила тихо, рівно, але чашка в її руках дрібно стукала об стіл. — Що його тримають. Що якщо я хочу його звільнити, мені треба відповісти тому, хто тримає. Тільки один раз. Одне слово. Я відповіла.

Вона замовкла.

— А наступного дня тато пішов на болото.

Дарина дивилася на неї й не могла вдихнути.

— Мама сказала всім, що по журавлину. — Олена посміхнулася так, що Дарині стало моторошно. — Тато журавлину не любив. Він сорок років не ходив на болото. Він пішов уночі. Я бачила з вікна. Він ішов у сорочці, без шапки, рівно, як іде людина на роботу. Я думала, мені сниться. А вранці його не було. А через два дні знайшли.