Частина 2. Глава 5. Двійник у селі

Бурка вирішив за нього.

Пес перестав вити. Обернувся від лісу. Подивився на Назара, на Дарину, знову на Назара. Тоді підійшов до Дарини, сів біля її ніг і поклав важку кудлату голову їй на коліна. Притулився. Зітхнув. Лизнув ліву рукавичку, там, де під вовною ворушилися кристали, і заскавчав так тихо, наче просив вибачення.

Назар дивився на пса.

— Бурка, — сказав він хрипко.

— Назаре! — кричав її голос із темряви. Ближче? Далі? Вона не могла зрозуміти. Голос пливав, як пливе луна в горах. — Назаре, він мене тримає! Холодно! Мені так холодно!

Назар опустився навпочіпки перед Дариною. Взяв її праву руку. Перевернув долонею вгору. Приклав два пальці до зап'ястя.

Рахував пульс. У темряві, на Гутищі, під крик, що летів з болота.

— Сто двадцять, — сказав він. — Живий. Теплий. — І вперше всміхнувся. Криво, страшно, але всміхнувся. — Там у вас нема пульсу, Дарино. Там у вас нема нічого.

Вона не знала, сміятися їй чи плакати. Тому не робила ні того, ні того. Тільки стиснула його пальці.

— Північ, — сказав Назар, глянувши на годинник. — Дві хвилини.

Крик із темряви обірвався. Раптом, на півслові, як обривається нитка.

Стало так тихо, що Дарина почула, як потріскує мороз у березі над піччю.

* * *

Вона стала навколішки на краю вікна спиною до неба.

Тобто обличчям до неба. Голову закинула так, що заболіла шия, і дивилася вгору, на зорі, на місяць, на темні гілки берези. Назар став позаду, обхопив її праву руку своєю, з глечиком, і повів униз. Повільно.

— Ще, — шепотів він. — Ще трохи. Не дивіться.

Вона не дивилася. Але чула. Глечик торкнувся води, і вода не плюснула. Не забулькала. Прийняла його мовчки, як приймає м'яка земля. І тепла. Дарина відчула це крізь глину, крізь рукав, крізь шкіру. Вода у вікні була тепла. Як кров. Як тіло людини, що спить.

Глечик наповнювався повільно. Дарина відчувала, як він важчає в руці. Півглечика. Дві третини.

А тоді щось торкнулося її пальців.

Під водою. Знизу. Лагідно. Чужі пальці ковзнули по її кісточках, між її пальцями, переплелися з ними так, як переплітаються пальці закоханих на лавці в парку. Довгі. Холодні. Ніжні.

Дарина не скрикнула. Не смикнулася. Вона дивилася на місяць і рахувала зорі. Одна. Дві. Три.

— Повний, — прошепотів Назар. — Тягну.

Чужі пальці не відпускали. Лагідно. Вперто. Як не відпускає дитина, коли мати йде з кімнати.

Орисю, сказала вода. Не голосом. Теплом. Тим, як вона огортала зап'ястя. Ти прийшла. Ти сама прийшла.

— Не я, — сказала Дарина вголос.

І порушила правило.

Але чужі пальці раптом розімкнулися. Зісковзнули. Наче той, хто тримав, почув щось не те. Не ті слова. Не той голос. Наче він чекав одну жінку, а прийшла інша.

Назар витягнув глечик. Вода в ньому була чорна й нерухома. Він заткнув горло полотняним корком, обмотав рушником зі знаком і притиснув до грудей, як притискають немовля.

— Ходімо, — сказав він. — Швидко.

Вони не бігли. Бігти по Гутищу не можна було, скло під снігом рвало підошви. Але йшли так швидко, як могли. Бурка попереду, Назар із глечиком, Дарина позаду, тримаючи його за край куртки. Не дивлячись під ноги. Не дивлячись по боках, де в кожному шматочку скла горів місяць.

Позаду, у вікні, щось тихо плюснуло. Один раз.

Вони не обернулися.

* * *

Над селом горіло світло.

Вони побачили його ще з лісу, з гаті. Вікна, що світилися посеред ночі, одне, друге, п'яте. Ліхтарики, що метлялися вулицею. І голоси. Далекі, схвильовані, жіночі.

Біля хати Кравчуків стояли люди. Оля в куртці поверх нічної сорочки. Тітка Галя з ліхтарем. Двоє чоловіків з лісгоспу, сусіди, ще хтось. Коли Дарина з Назаром вийшли з темряви на світло, розмови стихли. Як тоді, біля сільмагу. Тільки цього разу ніхто не дивився на її руку.

Дивилися на обличчя.

Оля Кравчук відступила на крок. Притулила долоню до рота.

— Ти, — сказала тітка Галя. Ліхтар у її руці тремтів. — Ти ж була тут. Пів години тому. Ти ж... під вікном...

— Я була на болоті, — сказала Дарина. — На Гутищі. З Назаром.

— Вона була зі мною, — сказав Назар. — Від одинадцятої. Я свідок.

Хтось у натовпі хмикнув.

— Свідок, — повторив чоловічий голос. Дарина не бачила хто. — А ти в нас хто? Ти Явдошиного чаю десять років напивсь. Ти за неї в огонь підеш, хоч хто вона.

— Петре, замовкни, — сказала тітка Галя. Але неголосно.

Оля Кравчук заговорила. Тихо, швидко, ковтаючи слова. Вона прокинулася від стукоту. У шибку. Не в двері, у шибку кухонного вікна, що виходить на город. Тихий, наче нігтем. Тук. Тук. Тук. Вона встала, засвітила, і там, за склом, у темряві, стояла Дарина.

— Ти, — Оля дивилася на неї. — Твоє обличчя. Твоя куртка. Ти казала: «Олю, відчини, Мирось мене кличе. Він не може зігрітися. Я знаю, як допомогти». Ти казала: «Будь ласка». — Оля здригнулася. — А в нас ніхто не каже «будь ласка». Тільки ти.

— Ти відчинила? — спитала Дарина. Голос не слухався.

— Ні. — Оля мотнула головою. — Явдоха вчила. Тітка Галя вчила. Хоч би й мамин голос, не відчиняй. Я засунула засув і сіла під дверима з Миросем на руках. А ти стукала. Довго. А тоді засміялася. — Вона замовкла. — Ти засміялася, Дарино. Тим самим сміхом, що Катерина Мельник на поминках.

— А тоді пішла далі, — сказала тітка Галя. — Я бачила з вікна. Ти йшла по селу. Боса. У сорочці. Від вікна до вікна. І в кожне зазирала.

Дарина хотіла сказати, що це неможливо. Що на ній куртка, чоботи, рукавички, що вона йшла по гаті дві години в обидва боки. Що вона була там, де пара над чорною водою, де Назар читав Стуса, де...

Вона замовкла.

— Ти не йшла по вулиці, — сказала вона повільно. — Тітко Галю. Ви бачили мене на вулиці? Чи у вікні?

Тітка Галя відкрила рот. Закрила.

— У вікні, — промовила вона. — У своєму вікні. Темно ж надворі. Я бачу в шибці себе й хату. А тоді ти. За моєю спиною. Наче в хаті стоїш. — Вона перехрестилася. — Господи. Я думала, ти надворі.