Частина 2. Глава 3. Пан Скоморовський

У церкві нікого не було.

Назар обійшов її двічі. З ліхтарем, хоча був білий день, і з кочергою, яку приніс із машини. Зазирнув за іконостас, у паламарню, на хори, під лави. Отець Василь ходив за ним і шепотів молитву, збиваючись і починаючи спочатку. Бурка не пішов далі порога. Сів на сходах і дивився всередину, тихо, низько гарчачи.

— Сліди, — сказала Дарина.

Вони були на підлозі. Мокрі. Великі. Босі. Вели від порога до паламарні, прямо, не звертаючи, як іде людина, що добре знає дорогу. І там, біля столика під вікном, зупинялися.

Книга лежала, як вони її залишили. Розгорнута. Тільки не на тій сторінці.

Хтось перегорнув назад. До листопада двадцять шостого. До запису про панича.

І на рядку «Поховано поруч з матір'ю» лежав мокрий відбиток пальця. Великого, довгого, з чіткими лініями шкіри. Поки вони дивилися, вода на папері побіліла, пішла дрібними кристалами й застигла. Іній. Відбиток пальця з інею.

— Він показує, — сказала Дарина. — Він хоче, щоб ми туди пішли.

— Тоді ми не підемо, — сказав Назар.

Отець Василь мовчав. Тоді обережно, двома пальцями, торкнувся інею. Відсмикнув руку.

— Холодний, — сказав він. — Як із того світу. — Подумав. — Але хто сказав, що це він показує?

Вони обоє подивилися на нього.

— Ви ж читали, — отець Василь поправив окуляри. — Отець Іоанн бачив у склі панича. Той просив, щоб відпустили. Може, це не той, хто носить обличчя. Може, це той, кого носять.

* * *

По обіді біля сільмагу зібралося пів села.

Дзвін чули всі. Тітка Галя розповідала, що в неї з полиці впала банка з огірками. Оля Кравчук тримала Мирося за руку так, наче той міг злетіти. Старий Остап Мельник стояв трохи осторонь, у кожусі, і повторював губами своє ім'я, яке йому підказала Дарина. Він ще пам'ятав. Дарина бачила, як ворушаться його губи. О-стап. О-стап.

Коли вона підійшла, розмови стихли.

Ніхто нічого не сказав. Тільки дивилися. На її ліву руку в рукавичці. На Назара, що стояв за її плечем. На «Уазик», у якому той тепер ночував, бо про це вже теж знали. Тут знали все.

— Дзеркальнице, — сказала нарешті тітка Галя. Не голосно. Без усмішки. Так, наче це було звання. — Коли він уже наїсться?

Дарина не знала, що відповісти.

* * *

Назар знав дорогу на Панський острів.

— Є гать, — пояснив він увечері, сидячи на ґанку з термосом. Він не заходив до хати. Ні разу за весь день. — Стара, з колод, ще панська. Під мохом. Влітку туди не пройдеш, засмокче. Але три дні морозу, і мох тримає. А сьогодні вже четвертий.

— Ви там були?

— Раз. Із Лідою. Їй було чотирнадцять, хотіла фотографувати руїни. — Він подув на чай. — Я її ледь умовив повернутися до темряви. Вона казала, що там гарно. Що там тихо, як у церкві. Що навіть птахи не співають.

— Мене це не заспокоює.

— Мене теж. — Він подав їй кришку термоса з чаєм. Чебрець і щось гірке. — Але ви однаково підете. Я бачу. Тож підемо разом. Зранку. До обіду назад.

* * *

Уранці, перед дорогою, вона приклала до тріщини стрічку.

Сорок дев'ять. Ні міліметра більше. Дарина записала на одвірку: «День 15. 49» — і довго стояла, дивлячись на дві однакові цифри, одна під одною. Як дивиться мати на градусник, коли температура вперше не піднялася.

Хліб із підвіконня зник. Увесь, до крихти. Вода стояла повна, і на її поверхні, тонкій, як плівка, лежав відбиток. Не губ. Пальця. Наче хтось торкнувся води, перевіряючи, чи справжня.

Ситий спить, подумала Дарина. Нехай спить. Хоч сьогодні.

* * *

Мороз узявся справді. Болото лежало біле, сухе, рипуче, і руда трава стирчала з-під інею, як шерсть на змерзлому звірі. Гать починалася за останньою хатою, за Явдошиною, де закінчувався город і стояла похилена верба з обрізаними гілками.

Колоди лежали під мохом. Дарина відчувала їх ногами. Кругляки, вкладені впоперек, один до одного, як клавіші на велетенському роялі. Між ними подекуди проглядала вода. Чорна, незамерзла, з легкою парою над нею.

— Не дивіться вниз, — сказав Назар, що йшов попереду. Бурка тримався між ними. — Під ноги, але не вниз.

— Як це?

— Явдоха так казала. Дивись, куди ставиш ногу. Не дивись, що під нею.

Вони йшли години дві. Село позаду поменшало, стало купкою темних дахів, і зелена баня церкви блищала над ними, мов шматочок скла. Тоді й баня зникла за туманом. Довкола була тільки біла рівнина, рідкі криві берізки й тиша.

Ліда мала рацію. Птахи тут не співали.

Назар розповідав, щоб не мовчати. Про маєток. Що чув від своєї бабусі, а та від своєї.

— Пан приїхав із Польщі ще до революції. Багатий. Купив землю, яку ніхто не хотів, бо болото. Казав, що осушить. Почав канави копати. — Він переступив через колоду, що прогнила. — Копали два роки. А тоді наймити почали пропадати. По одному. Пан найняв нових, з інших сіл. Ті теж. Тоді ніхто вже не йшов. Канави позаростали.

— А маєток?

— Збудували на острові. Єдине сухе місце на десять кілометрів. Великий дім, два поверхи, бальна зала. Бабця казала, там були дзеркала на всю стіну. Пані любила танцювати. — Назар помовчав. — А коли пані вмерла, і панич, пан замкнувся там і не виходив три роки. Казав, що син живий. Що в дзеркалі. Що говорить із ним щоночі. Люди носили йому хліб і бачили крізь вікна, як він стоїть перед склом і розмовляє.

— А потім?

— А потім, у двадцять дев'ятому, маєток згорів. — Назар не обернувся. — Хто кажуть, підпалили. Хто кажуть, сам пан. Знайшли його на ранок у попелі. А перед тим, увечері, до маєтку приїхав віз. Із села. Литвинська баба, Ганна. Із двома синами. Винесли з дому щось велике, загорнуте в рядно, і повезли. Ніхто не бачив що.

Дарина зупинилася.

— Дзеркало.

— Мабуть, — сказав Назар. — Я не знав тоді. Я взагалі про дзеркало не думав до цього тижня. Для мене то була казка.

* * *

Острів вирізнявся здалеку. Темний горб посеред білого, порослий старими деревами: липи, дуби, кілька чорних, обгорілих стовбурів. Алея. Колись була алея. Липи стояли двома рядами, рівно, як солдати, і вела вона в нікуди.