Частина 2. Глава 2. Церковна книга

Вона не підійшла до вікна.

Ноги самі ступили крок. Один. Вона відчула, як підлога під босою ступнею стала теплішою, наче хтось розстелив там кожух, наче там чекали. Ліва долоня тягла вперед, як тягне собаку повідець. Відображення Назара в чорній шибці манило пальцем. Повільно. Лагідно. Не поспішало.

Дарина вкусила себе за губу. До крові.

Біль був її. Справжній, теплий, солоний. Вона трималася за нього, як за поруччя на крутих сходах.

— Бурко, — сказала вона. — Голос.

Пес гавкнув.

Не загарчав, не завив. Гавкнув на всю хату, басом, так, що задзеленчала на полиці бабусина чашка, і ще раз, і ще. Назар сіпнувся на лаві, розплющив очі, скочив на ноги одним рухом, як скачуть люди, що звикли до нічних викликів, і схопив кочергу раніше, ніж зрозумів, де він.

— Що? Дарино? Що сталося?

Вона дивилася на шибку.

Відображення стояло біля лави з кочергою в руці. Очі розгублені, сонні. Волосся скуйовджене. Назарове відображення, яке робило те саме, що й Назар. Запізнювалося хіба що на мить. На пів мити.

Чи їй здалося.

* * *

Він не пам'ятав нічого.

Сидів на лаві, тримав чашку з чаєм обома руками й дивився в неї, наче там, на дні, могли бути відповіді. Дарина розповідала, а він слухав, і з кожним її словом обличчя ставало сірішим.

— Мені снилося болото, — сказав він, коли вона замовкла. — Як завжди. Я йду по кризі. Тільки цього разу крига прозора, як шибка, і під нею хата. Ваша хата. Догори дриґом. І у вікні жінка в білій хустці. Стоїть і дивиться вгору. На мене. — Він ковтнув чаю, і Дарина бачила, як тремтить чашка. — Я думав, Ліда. А це була не Ліда.

— А хто?

— Не знаю. Я її ніколи не бачив. Але я їй хотів відчинити. Шукав, де на кризі двері. — Він поставив чашку. — Руки мерзли. Я їх засовував у кригу по лікті, шукав клямку.

Дарина взяла його руку. Мовчки перевернула долонею догори.

Пальці були білі. Холодні до самих кісточок, як у Мирося того першого дня біля калюжі. А на внутрішньому боці правого зап'ястя, там, де в неї колись проступили чотири круглі синці, тепер синіли чотири його.

Назар подивився на них довго. Як фельдшер. Як лікар на рану.

Тоді встав, узяв кожух і пішов до дверей.

— Назаре...

— Я не їду додому, — сказав він, не обертаючись. — Не просіть. Я буду в машині. Біля хвіртки. Між мною і склом буде стіна, двір і вісім метрів. — Він узявся за клямку. — Бурка лишиться з вами.

— Ви замерзнете.

— У мене пічка в «Уазику». І термос. — Він нарешті обернувся. В очах у нього було щось таке, чого Дарина ще не бачила. Не страх. Сором. — Він говорив моїм ротом, Дарино. До вас. Я не дозволю, щоб він говорив моїм ротом до вас.

Двері зачинилися. За ними рипнув сніг, ляснули дверцята машини, загарчав двигун.

Бурка ліг біля порога. Вперше відтоді, як прийшов у цю хату, він ліг не біля дверей світлиці, а біля вхідних. Поклав морду на лапи. Дивився на двері, за якими пішов господар, і тихо, ледь чутно скавчав.

* * *

Уранці тріщина була сорок дев'ять сантиметрів.

Дарина приклала стрічку двічі. Записала олівцем на одвірку, під першим записом: «День 14. 49». Два сантиметри за ніч. Вона не відгукнулася. Не відповіла. Але встала й ступила крок до вікна. І цього вистачило.

Годинник, сказала Горпина.

Хліб на підвіконні лежав цілий. Неторканий, як того ранку, коли бабуся образилася. Тільки вода в склянці замерзла. У хаті, де вона топила піч до півночі. Замерзла до дна, а в кризі, посередині, застигла тонка сива волосина.

Дарина викинула кригу за поріг разом зі склянкою. Почула, як склянка розбилася об камінь.

Не пошкодувала.

* * *

Отець Василь чекав її біля церкви.

Наче знав. Стояв на ґанку в підряснику й накинутій зверху пуховій куртці, з непокритою рудуватою головою, і переминався з ноги на ногу, як студент перед іспитом. Окуляри в тонкій оправі запітніли від морозу.

— Доброго ранку, — сказав він. — Я бачив, як ви йдете. З дзвіниці. Я там... буваю зранку. Звідти видно все село.

— Ви мене виглядали.

— Я виглядаю всіх. — Він зам'явся. — Але вас, мабуть, більше.

Назарів «Уазик» зупинився біля огорожі. Назар не вийшов. Дарина бачила його крізь лобове скло: темний силует, руки на кермі. Він кивнув їй. Вона кивнула у відповідь.

Отець Василь подивився на машину, на неї. Нічого не спитав.

У церкві було тепло. Пахло воском, ладаном і старим деревом. Піч-голландка в кутку гула, і на шибках, на кожній, біліли паперові смужки хрестом. Дарина дивилася на них тепер інакше, ніж першого разу. Тоді вони здавалися їй дивацтвом. Тепер вона розуміла: кожна шибка в темряві стає дзеркалом. Кожна.

— Явдоха казала не пускати вас до книги раніше часу, — промовив отець Василь. Він не підходив до вівтаря. Стояв посеред церкви й крутив у пальцях ключ. — Я довго думав, як я впізнаю, що час настав. Вона сказала: «Самі зрозумієте». А я все життя нічого не розумію сам. Мені треба, щоб було написано.

Дарина мовчки зняла рукавичку з лівої руки.

Отець Василь подивився на її долоню. Зблід так, що ластовиння на носі проступило, як мак на білому хлібі. Перехрестився. Двічі.

— Зрозумів, — сказав він тихо.

* * *

Книга лежала в паламарні, в старій шафі з облупленою синьою фарбою, під стосом ризничних описів і відомостей про ремонт даху. Товста, як цеглина. Шкіряна палітурка потріскалася, на корінці витиснено золотом, вже майже стертим: «Літопис парафії. 1926–1939».

— Вона сказала «за тридцяті роки», — пояснив отець Василь, здуваючи пил. — Я спершу шукав книгу тридцятих. Нема такої. Є ця. Одна на всі. Отець Іоанн почав її писати восени двадцять шостого, а закінчив... — Він замовк. — Не закінчив. Останній запис тридцять дев'ятого року, а далі чисті сторінки. Його забрали тієї зими. Більше не повернувся.

Він поклав книгу на столик біля вікна. Паперовий хрест на шибці кидав на палітурку тінь.

— Я її читав, — сказав він. — Не всю. Але листопад двадцять шостого читав. Після того, як Явдоха... Я не спав тоді три ночі. Отець Михайло, мій попередник, писав на берегах олівцем. П'ятдесят років тут служив, помер позаминулої весни. Йому Явдоха довіряла. Мені, мабуть, менше.