Частина 2. Глава 1. Правила

Дарина опустила полотно.

Не рвучко, не кинула, як тоді, першої ночі. Опустила повільно, двома руками, наче вкривала людину, що спить. Ян ще стояв по той бік. Вона бачила крізь льон тінь його долоні, притиснутої до скла. Тоді тінь зникла.

Світло за полотном не згасло. Воно просочувалося крізь ткання, рівне, сріблясте, і вишитий червоною ниткою знак проступав на ньому, як проступають жилки на руці, піднесеній до лампи.

— Що він сказав? — Назар стояв навколішки поруч, кочерга в одній руці, червона нитка в другій. — Дарино. Я бачив ваше обличчя. Що він сказав?

Вона не відповіла. Зав'язувала мотузку. Вузол. Ще вузол. Пальці не слухалися, ліва долоня горіла так, наче її поклали на плиту, і Дарина затискала мотузку зубами, щоб затягнути.

— Він знає, — сказала вона нарешті. — Моє ім'я. Справжнє.

— Орися.

— Не кажіть. — Вона рвучко обернулася. — Будь ласка. Не кажіть його тут.

Назар замовк. Подивився на дзеркало. На неї. Поклав кочергу на підлогу й мовчки взяв її ліву руку. Обережно, за зап'ястя, не торкаючись долоні. Підніс до свічки.

Сірий відбиток пульсував. Дрібно, часто, як б'ється жилка на шиї в людини, що бігла.

— Холодна вода, — сказав він. — Негайно.

Вона тримала руку у відрі з криниці, доки пальці не почали боліти по-справжньому, по-людськи, від холоду, а не від того, іншого. Назар сидів поруч на ослінчику й тримав над відром ліхтар. Не говорив. Дарина була йому за це вдячна.

За дверима світлиці, на підвіконні, лежали два окрайці хліба.

Уранці їх не було.

Ні крихти. Склянка стояла суха, наче її вимили й витерли рушником. А на білій фарбі підвіконня, там, де лежав більший окраєць, проступила темна пляма. Волога, кругла, завбільшки з долоню.

Не долоня. Дарина нахилилася ближче.

Слід від губ.

* * *

Хата Горпини вдень виглядала ще гірше, ніж запам'яталася.

Сіре, облізле дерево. Мох на стрісі, зелений і мокрий, як шкура жаби. На воротах сушилися пучки трав, і між ними, на червоних нитках, гойдалися курячі кістки, зв'язані хрестиками. Від вітру вони тихо стукали одна об одну.

Назар заглушив двигун «Уазика», але виходити не став.

— Вона мене не пустить, — сказав він. — Ніколи не пускала.

— Чому?

— Каже, від мене пахне Лідою. — Він дивився крізь лобове скло на ворота, на кістки. — Десять років каже. Я колись спитав, чим пахне Ліда. Вона сказала: водою.

Бурка на задньому сидінні заскавучав і просунув морду між кріслами. Дарина почухала його за вухом правою рукою. Ліву вона тримала в кишені куртки, в рукавичці, і відчувала, як під шкірою, під вовною, під підкладкою ворушиться той, інший пульс.

— Я недовго, — сказала вона.

— Я засічу час, — відповів Назар. І не всміхнувся.

* * *

Горпина сиділа біля печі й чистила картоплю.

Ніж у її висохлих пальцях рухався швидко, без жодного зайвого руху, і лушпиння збігало в миску довгою, тонкою, нерозірваною стрічкою. Вона не підвела голови, коли рипнули двері. Тільки сказала:

— Зніми рукавичку.

Дарина зняла.

Горпина відклала ніж. Довго дивилася на долоню, мружачи свої світлі, майже білі очі, і вперше відтоді, як Дарина її знала, на зморшкуватому обличчі не було ні злості, ні зневаги. Було щось інше. Схоже на те, як дивиться старий лікар на рентгенівський знімок, де все вже ясно.

— Сідай, — сказала вона.

Дарина сіла на лаву під стіною. Стіною, вкритою уламками. Тисячі шматків дзеркал, прибитих цвяхами зворотом назовні, сірих, облуплених, плямистих. Вони тихо дзенькнули, коли її плече торкнулося стіни. Наче хтось на тому боці впізнав.

У кріслі-гойдалці біля вікна сиділа Катерина. У кожусі, під ковдрою, з гладеньким, як у ляльки, обличчям. Її рука лежала на підлокітнику, і пальці повільно погладжували край найближчого уламка. Туди-сюди. Туди-сюди.

— Учора вночі вона співала, — сказала Горпина, не обертаючись. — Сорок три роки мовчала, а вчора заспівала. Я прокинулася від того. Сиджу на печі й слухаю, як моя дитина співає чужим голосом. — Вона сплюнула через ліве плече тричі. — Що ти зробила?

Дарина розповіла. Про зворот, про плями, про віск. Про ім'я, вирізане голкою бабусиними кривими літерами. Про те, як вона прочитала його вголос.

Горпина слухала мовчки. Коли Дарина дійшла до тріщини, стара заплющила очі.

— Отож, — сказала вона. — Отож.

— Ви знали? — Дарина подалася вперед. — Про ім'я? Ви знали?

— Знала, що є. Не знала яке. — Горпина взяла нову картоплину й знову заходилася чистити. Повільніше. — У дзеркальниці два імені, дитино. Одне для людей. Друге для скла. Мене мати хрестила двічі. Раз у церкві, при всіх, Горпиною. Другий раз уночі, над миском із криничною водою, шепотом. Те ім'я знала тільки вона й вода. Мати померла, і тепер знаю тільки я.

— А бабуся? Вона мене... коли?

— На твоїх хрестинах. У Києві. — Горпина гірко всміхнулася. — Явдоха за все життя виїжджала з села тричі. Двічі до лікарні в Житомир. І раз до Києва, на твої хрестини. Олена думала, що мати приїхала помиритися. Аж сяяла. А Явдоха стояла біля купелі, тримала тебе, і поки піп читав, шептала тобі на вушко. Олена не почула. Ніхто не почув. — Ніж зупинився. — Мені Явдоха сама розповіла. Того ж літа, як привезла тебе сюди й ледь не втратила. Сиділа отут, де ти сидиш, і плакала. Перший і останній раз я бачила, як вона плаче.

Катерина в кріслі тихо засміялася. Тоненько, по-дівочому. Пальці на уламку завмерли.

— Орися, — сказала вона.

Дарина здригнулася всім тілом. Ліва долоня спалахнула так, що потемніло в очах.

Горпина встала. Швидко, як не встають у дев'яносто. Підійшла до крісла, і Дарина чекала, що вона вдарить доньку. Ляпне по губах, як ляпають дітей, що сказали погане слово.

Стара поклала долоню Катерині на рот. Лагідно. Тримала довго. Другою рукою гладила її по гладенькому, без жодної зморшки, лобі, як гладять гарячу дитину.

— Тихо, Катрусю, — шептала вона. — Тихо. Не твоє то слово. Не твоє.

Катерина заплющила очі. Пальці розтислися.