Частина 1. Глава 13. Тріщина

Око зникло, щойно Назар увімкнув верхнє світло.

Просто уламок. Скалка скла з темним краєм, завбільшки з ніготь великого пальця. Дарина дивилася на неї довго, поки не заболіли очі, і бачила тільки себе. Шматочок свого обличчя. Брову, край вії, синю тінь під оком.

Своє.

— Не чіпайте, — сказав Назар.

Він приніс із кухні віник і совок. Змітав уламки повільно, обережно, як змітають ртуть із розбитого градусника, і кожен раз, коли скло дзенькало об метал, Бурка за дверима скавучав. Найбільшу скалку Назар підчепив кінчиком ножа й поклав на рушник зі знаком. Загорнув. Раз, удруге, утретє.

— Горпина сказала б, що треба розтовкти, — промовила Дарина. — І закопати на перехресті.

— Горпина багато чого сказала б.

— А ви?

Назар зважив згорток на долоні.

— Я сказав би, що Явдоха все життя носила його в кишені фартуха. І ніколи не дозволяла мені навіть тримати без бинта. — Він простягнув згорток їй. — Ваше. Вам вирішувати.

Дарина поклала його в жерстяну коробку з-під печива, де жив бабусин зошит. Дівчинка в червоній хустці годувала гусей на кришці, як годувала їх п'ятдесят років. Кришка клацнула. Дарина притисла її долонею.

Лівою. Інеєм донизу.

Холод пройшов крізь жерсть так, наче коробку щойно дістали з льоху.

* * *

Назар не поїхав додому.

Він постелив собі кожух на лаві біля печі, вклав під голову згорнутий светр і ліг, не роздягаючись. Кочерга стояла поруч, прихилена до лави. Бурку він пустив у хату. Пес обнюхав поріг світлиці, загарчав на зачинені двері низько, з самих грудей, і ліг упоперек них, як колода.

Дарина лежала на бабусиному ліжку, в горі подушок, і тримала ліву руку на ковдрі, долонею догори. Боялася накривати. Наче під ковдрою відбиток міг вирости. Розповзтися. Взяти її за зап'ястя, як брав той, з того боку.

Вона чула, як Назар дихає. Нерівно, з присвистом, ще не здужавши після гарячки. Як потріскують дрова. Як Бурка зітхає уві сні.

Заснула на світанку.

І сон був той самий. Хата навиворіт. Двері не в той бік. Півні на рушниках дивляться праворуч. Тільки цього разу вона не ходила по хаті.

Вона стояла біля вікна й дивилася назовні. На Вовчу Гать. На похилені тини, на церкву з зеленою банею, на ставок під першою кригою. Дивилася жадібно, не кліпаючи, як дивиться людина, що вийшла з в'язниці. І знала, що це не її погляд. Що вона тільки шибка. А дивиться хтось за нею.

Я так давно не бачив свого села.

Вона прокинулася від того, що Бурка лизав їй ліву руку.

Долоня нічого не відчувала.

* * *

Удень відбиток виглядав інакше.

Дарина сиділа біля вікна на кухні, де світла було найбільше, і розглядала долоню, повертаючи її так і сяк. Уночі, при лампочці, паморозь здавалася білою. Тепер, при сірому листопадовому світлі, вона була не біла.

Сіра. Матова. З ледь помітним металевим полиском.

Дарина знала цей колір. Знала краще за колір власних очей. Вона бачила його щодня, шість років, на столі в майстерні на Андріївському узвозі, коли знімала зі зворотів старих дзеркал захисну фарбу й під нею відкривався тонкий, ніжний, як пилок метелика, шар.

Амальгама.

Вона дістала з рюкзака лупу. Десятикратну, в латунній оправі, подарунок Мойсея Абрамовича на перший рік роботи. Ніколи з нею не розлучалася. Піднесла до долоні.

Під склом лупи відбиток розпався на кристали. Дрібні, голчасті, сріблясті. Вони лежали в шкірі, як лежать у старому склі. Щільно, один до одного. І, якщо дивитися довго, не кліпаючи...

Вони ворушилися.

Ледь-ледь. Повільно, як ворушиться іній на шибці, коли на неї дихнути. Один кристал повертався, і за ним наступний, і ще, хвилею, від зап'ястя до кінчиків пальців. І назад. І знову. У ритмі, який Дарина не одразу впізнала.

Тоді впізнала.

Вдих. Видих. Вдих.

Вона поклала лупу на стіл дуже обережно, наче та могла вибухнути.

— Назаре, — покликала вона. Голос був спокійний. Аж надто. — Подивіться, будь ласка. І скажіть, що мені здається.

Він подивився. Довго. Тоді взяв її руку, перевернув, приклав два пальці до зап'ястя. Порахував пульс. Подивився ще раз.

— Вам не здається, — сказав він.

* * *

На пагорбку вітер рвав куртку й сипав в обличчя дрібну крупу. Мобільний ловив одну поділку. Дарина набирала номер тричі, перш ніж пішли гудки.

Мойсей Абрамович відповів на восьмий. Він завжди відповідав на восьмий. Казав, що поспішати до телефону в його віці так само непристойно, як поспішати на кладовище.

— Дариночко. — Голос старий, сухий, як папір. На тлі грало радіо, щось класичне, скрипки. — Ти коли повертаєшся? Пан у кашеміровому пальті приходив двічі. Я сказав йому, що ти поховала бабусю, а він спитав, чи це вплине на терміни. Я хотів кинути в нього пресом для паперу. Не кинув. Старію.

— Мойсею Абрамовичу. Скажіть мені про Гольдманів. Про їхню амальгаму.

Пауза. Скрипки в слухавці раптом затихли. Він вимкнув радіо.

— Ти знайшла Гольдмана, — сказав він.

— Знайшла.

— Там? У бабусі?

— Тисяча дев'ятсот двадцять шостий. Для пана Скоморовського.

Він довго мовчав. Дарина чула, як він дихає. Як рипить під ним старий стілець, той, із протертим оксамитом, на якому він сидів, скільки вона його знала.

— Гольдмани робили по-старому, — сказав він нарешті. — По-венеційському. Олов'яна фольга, ртуть, скло. Ніякого срібла, ніякої хімії. Ти такого не робила, я такого не робив, такого вже ніхто не робить, бо від ртуті люди божеволіли. Але в Гольдманів була своя таємниця. Мій учитель казав, що старий Гольдман додавав у ртуть щось від себе. Що саме, ніхто не знав. І що Гольдманова амальгама ніколи не застигає до кінця. — Він закашлявся. Довго, з хрипом. — Ти знаєш, як я тобі казав про старе скло?

— Що воно пам'ятає.

— Гольдманове не пам'ятає, Дариночко. Гольдманове дихає. Так казав мій учитель. Я думав, він образно.

Дарина подивилася на свою долоню. Сіру. Матову. Ледь помітну хвилю кристалів під шкірою.

— А темні плями? — спитала вона. — На старих дзеркалах. Там, де амальгама відходить.