Частина 1. Глава 12. Маленьке дзеркальце

— Не давай, — сказала баба Горпина.

Вона навіть не дослухала. Дарина ще розповідала, сидячи на хиткій табуретці в її хаті, серед тисячі уламків, повернутих до стіни, про Яна, про Лідин зошит, про маленьке вікно, а баба Горпина вже хитала головою. Повільно. Важко. Як хитають головою над покійником.

— Не давай, — повторила вона. — Дурна. Дурна, як Олена.

— Я не збираюся давати. Я збираюся тримати.

— Яка різниця?

— Велика. — Дарина витягла з кишені дзеркальце в дерев'яній оправі. Поклала на стіл між ними. — Бабуся ходила з ним по болоту десять років тому. Я ходила з ним учора. Воно показує той бік. Але воно наше. Воно не його.

Баба Горпина дивилася на дзеркальце, не торкаючись.

— Знаєш, звідки воно в Явдохи? — спитала вона.

— Ні.

— Від її матері. А в матері від її. — Стара постукала по столу кривим пальцем, біля оправи. — Сім поколінь. Сім дзеркальниць дивилися в нього. Воно бачило стільки, що вже само як око. Явдошине око. — Вона підвела на Дарину вилинялий погляд. — Ти прикладеш його до великого скла. Ти дивитимешся в нього на той бік. А він дивитиметься в нього на цей. Склом до скла, дитино. Вікно відчиняється в обидва боки.

Дарина мовчала.

— Він сто років сидить у своїй хаті навиворіт, — сказала баба Горпина тихо. — Він виходить тільки туди, де йому відчинять. Через полотно не бачить. Через уламки бачить дерево. А ти хочеш дати йому око. Справжнє. Яке ходить по селу в твоїй кишені.

Катерина в кріслі-гойдалці раптом засміялася.

Тихо. Тоненько. Як дитина, що побачила щось смішне.

Обидві обернулися до неї. Катерина сиділа, як завжди. Гладеньке обличчя. Порожні очі. Руки на колінах. Сміх затих так само раптово, як почався.

Баба Горпина перехрестилася.

— Чуєш? — прошепотіла вона. — Він знає, про що ми говоримо. Він уже чекає.

* * *

Дарина йшла від неї довгою дорогою, навколо ставка, і думала.

Баба Горпина мала рацію. Напевно. Вона знала більше. Вона жила з цим сорок три роки. Вона бачила, що він зробив із її донькою.

Але баба Горпина розбивала дзеркала. Вона нікого не повернула. Ні Катерину. Ні Ліду. Ні Мирося, ні Остапа Мельника, що забував власне ім'я. Сорок три роки вона ховалася за уламками, повернутими до стіни, і там, за ними, було безпечно.

І порожньо.

А Ліда співала дитині в рожевій курточці. Глибше. У кімнатах, куди Яна не пускають.

Ти побачиш усе.

Вона пішла на пагорбок і подзвонила Назарові.

Він відповів після першого гудка. Голос був хрипкий, але вже не такий, як учора.

— Тридцять сім і два, — сказав він замість привітання. — Не хвилюйтеся.

— Я не хвилююся.

— Хвилюєтеся. Ви дзвоните вперше.

Дарина усміхнулася мимоволі. Тоді перестала.

— Назаре. Якщо я знайду, де Ліда. Якщо я побачу дорогу. Ви підете?

Він довго мовчав. У слухавці було чути, як потріскують дрова в його печі. Як Бурка зітхає десь поряд.

— Ви хочете зробити те, що просить Ян, — сказав він. Не спитав.

— Я хочу подивитися. Тільки подивитися. Я не відпущу дзеркальце. Ні на мить.

— Ліда теж хотіла тільки сфотографувати.

Дарина нічого не відповіла.

— Я приїду, — сказав Назар.

— Ви хворі.

— Я приїду. Опівночі. Я буду поруч. І якщо щось піде не так, я заберу дзеркальце силою. Зламаю вам пальці, якщо треба. — Він помовчав. — Я фельдшер. Я вмію ламати пальці так, щоб потім зрослися.

Вона засміялася. Нервово, з полегшенням.

— Домовилися.

* * *

Він приїхав о пів на дванадцяту. Блідий, у двох светрах, з термосом і помаранчевою сумкою. Бурку лишив на ґанку. Пес ліг під дверима світлиці й більше не ворушився. Тільки вуха стояли сторч.

Назар сів на лаву біля печі, відкрутив термос. Налив у кришку чаю з чебрецем, простягнув їй. Сам не пив. Дивився на завішене дзеркало, як дивляться на собаку, що колись уже вкусила.

— Вона була меншою за мене на два роки, — сказав він раптом. — Ліда. Ходила за мною всюди. На річку, на болото, в ліс по гриби. Я її проганяв, а вона все одно йшла. Метрів за двадцять позаду, щоб я не бачив. Я завжди бачив.

Дарина обхопила кришку обома руками. Чай пік долоні.

— Коли їй було дванадцять, вона знайшла на горищі батьків «Зеніт». Без плівки. Ходила з ним по селу й клацала порожнім затвором. Людей, корів, хмари. Казала, що запам'ятовує очима, а апарат тільки для того, щоб дивилися, як вона запам'ятовує. — Він кривувато всміхнувся. — Я з перших грошей, зароблених улітку на пилорамі, купив їй мильницю. Плівкову. Найдешевшу. Вона спала з нею під подушкою.

Він замовк. У печі тріснуло поліно.

— Ту, з якої ви знайшли знімок, — сказав він. — Я її купив. Я.

— Назаре...

— Не треба. — Він підвівся, поправив светр на худих плечах. — Я не для того розповідаю, щоб мене жаліли. Я розповідаю, щоб ви знали, чому я тягтиму. Якщо треба буде. Я її відпустив одну. Вдруге не відпущу нікого.

Він сказав це спокійно. Як кажуть про погоду. І від цього спокою в Дарини защеміло під ребрами.

Дарина підготувалася, як до реставрації.

Миска з криничною водою біля дзеркала. Воскова свічка. Хліб. Бабусин рушник зі знаком на плечах. А на лівому зап'ясті, поверх синців, що вже пожовкли, червона вовняна нитка, зав'язана на сім вузлів. Сім, як поколінь дзеркальниць. Вона не знала, чи це допоможе. Знайшла такі нитки в бабусиній скрині, в окремому мішечку, і на мішечку було написано: «ДЛЯ РУК».

Інший кінець нитки вона дала Назарові.

— Тримайте, — сказала вона. — Якщо смикну двічі, тягніть. Якщо не смикну, а щось буде не так, теж тягніть.

— А як я знатиму, що щось не так?

Дарина подумала.

— Ви знатимете, — сказала вона.

Він намотав нитку на кулак. Двічі. Сів на підлогу біля неї, спиною до печі. Поклав поруч бабусину кочергу. Дарина не питала навіщо.

Опівночі вона підняла полотно.

* * *

Ян чекав.

Цього разу він не сидів на лаві. Він стояв біля самого скла, притиснувши до нього долоні, і коли полотно піднялося, він подивився спершу на неї. Тоді через її плече. На Назара.