Частина 1. Глава 11. Ліда

Назар злягав наступного ранку.

Дарина дізналася про це від Бурки. Пес прибіг до бабусиної хати о сьомій, коли ще ледь сіріло, і сів під дверима. Не гавкав. Не шкрябав. Просто сидів і чекав, поки вона вийде. А коли вийшла, взяв зубами за рукав куртки й потягнув.

Обережно. Наполегливо. Як тягнуть дитину, що не хоче йти.

— Що сталося? — спитала Дарина, хоча знала, що пес не відповість.

Бурка потягнув сильніше.

* * *

Лісникова хата стояла за селом, на краю лісу, біля дерев'яної пожежної вишки. Нова, з бруса, з металевим дахом, з дровітнею під навісом. Біля ґанку «Уазик». На ґанку мокра куртка, кинута як попало.

Двері були незамкнені.

Усередині пахло смолою, псиною й ліками. Одна велика кімната, кухня в кутку, піч, стіл, полиці з книжками. Більше книжок, ніж Дарина чекала. Медичні довідники. Атласи лісів. Детективи в м'яких обкладинках. Ціла полиця поезії.

Назар лежав на дивані біля печі, під ковдрою, у светрі. Обличчя червоне. Губи потріскані. Очі заплющені. Дихав важко, зі свистом.

Дарина торкнулася його лоба. Гарячий, як праска.

— Назаре.

Він розплющив очі. Не одразу впізнав. Тоді впізнав і спробував сісти.

— Лежіть.

— Бурка, — прохрипів він. — Зрадник.

Бурка ліг біля дивана й поклав голову на лапи. Задоволений.

* * *

Термометр знайшовся в помаранчевій сумці. Тридцять дев'ять і шість. Жарознижувальне там само. Дарина розвела в склянці, змусила випити. Назар пив, кривився й не сперечався, що вже було поганою ознакою.

Тоді вона розпалила піч. Поставила чайник. Знайшла в шафці мед і сушену малину. Знайшла в холодильнику курку й поставила варити бульйон, бо так робила мама, коли Дарина хворіла, і інших рецептів від температури вона не знала.

Назар лежав і дивився, як вона ходить по його хаті.

— Ви не мусите, — сказав він нарешті.

— Мушу. Ви вчора стрибали в болотяне вікно.

— Не через вас.

— Знаю. Через Соню. — Дарина поставила біля дивана кружку з чаєм. — Як вона?

— Не знаю. — Назар закрив очі. — Ірина повезла її в Житомир зранку. У лікарню. Тітка Галя дзвонила мені о шостій. — Пауза. — Соня спить. Тепла. Пам'ятає маму, бабусю, як її звуть. Тільки...

— Тільки її не видно в дзеркалах.

Він кивнув, не розплющуючи очей.

Дарина сіла на стілець біля дивана. Довго мовчали. Дрова тріщали в печі. Бульйон тихенько булькав. За вікном падав сніг.

— Вона назвала мене Назарко, — сказав Назар. Ледь чутно. — Так тільки Ліда називала. Ніхто більше. Навіть мама.

— Я знаю.

— Звідки?

Дарина вагалася тільки мить. Тоді полізла в кишеню джинсів і дістала фотографію. Ту, що знайшла в бабусиній коробці. Пом'яту вже, з загнутим кутом. Поклала Назарові на груди, поверх ковдри.

— Подивіться, — сказала вона. — Тільки... подивіться.

* * *

Він дивився довго.

Спершу на Ліду. На її обличчя, серйозне, злякане. На косу. На чорну сукню, у якій вона ходила на мамин похорон. Дарина бачила, як у Назара здригнувся куточок рота. Як він торкнувся фотографії пальцем. Там, де була сестрина щока.

Тоді його погляд піднявся вище. На дзеркало за Лідиною спиною.

І завмер.

— Хто це? — спитав він. Голос змінився. Став тихим, рівним, крижаним.

— Ян, — сказала Дарина. — Його звати Ян. Він за склом. У бабусиному дзеркалі. Я з ним говорила. Двічі. Він каже, що він полонений, що його забрали сто років тому. Що він не той, хто забирає. Що той, інший, ловить людей через нього, бо йому вірять.

Назар повільно перевернув фотографію. Прочитав підпис. «ЛІДА ГАЙ. 9 ДЕНЬ. ОСТАННІЙ КАДР НА ПЛІВЦІ З ЇЇ МИЛЬНИЦІ. НЕ ВСТЕРЕГЛА. ВІН ЗАБРАВ ЇЇ ЧЕРЕЗ ЯНА».

Він перечитав. Тоді ще раз.

Тоді раптом скинув ковдру й сів. Хитнувся. Ухопився за спинку дивана.

— Лежіть! — Дарина схопилася.

— Мильниця. — Назар дивився крізь неї. — Мильниця. Її фотоапарат. Він пропав разом із нею. Міліція шукала, я шукав. Його не знайшли. А Явдоха... — Він стиснув фотографію так, що та зім'ялася. — Явдоха знайшла. І проявила плівку. І десять років мовчала.

— Може, вона хотіла вас захистити.

— Від чого?! — Він закашлявся. Довго, болісно. Дарина подала йому чай, він не взяв. — Від того, що моя сестра стояла перед дзеркалом, а в дзеркалі стояв якийсь... якийсь...

Він не договорив. Упав назад на подушку. Лежав, дихаючи часто, поверхнево.

— Під ліжком, — сказав він нарешті. — У її кімнаті. Коробка. Я десять років її не відкривав.

* * *

Лідина кімната була за перегородкою.

Маленька. Вузька. Дарина спершу не зрозуміла, як вона опинилася в Назаровій хаті, адже Ліда жила в батьківській, у селі. Тоді зрозуміла. Назар переніс її сюди. Усю. Ліжко з залізною спинкою. Шафку. Полицю з книжками. Плакат якогось гурту на стіні. Килимок біля ліжка. Навіть фіранку на вікні, ситцеву, у дрібну синю квіточку.

Усе стояло так, наче Ліда вийшла на хвилину й зараз повернеться.

Тільки на стіні над ліжком був світліший прямокутник. Від дзеркала. Дзеркала не було.

Коробка під ліжком була з-під чобіт. Перев'язана резинкою для волосся. Дарина зняла резинку. Підняла кришку.

Зошит. Тонкий, шкільний, у зеленій обкладинці. Кілька фотографій. Сухий букетик чебрецю. Розбита пудрениця. І ще аркуші, вирвані з альбому для малювання, складені вчетверо.

Дарина розгорнула один.

Олівцевий портрет. Юнак із світлим волоссям, зачесаним назад. Тонке обличчя. Високе чоло. Комірець, застебнутий до горла. Очі, заштриховані світлим, майже прозорим олівцем.

Ян.

Підписано внизу дрібним дівочим почерком: «Ян. Із сну. Третя ніч».

На другому аркуші той самий юнак, тільки в профіль. На третьому його руки, притиснуті до скла. На четвертому...

Дарина зупинилася.

На четвертому аркуші було намальоване дзеркало. Велике, в різьбленій рамі з виноградними гронами. Бабусине. Те, що в світлиці. А в ньому, за склом, стояли двоє. Ян. І хтось за його спиною. Темний. Без обличчя. Тільки контур, заштрихований так густо, що олівець продер папір. І дві світлі цятки там, де мали бути очі.