Частина 1. Глава 10. Пошук на болоті

Через десять хвилин усе село стояло на краю болота.

Дарина не знала, хто їх скликав. Може, дзвін, у який хтось ударив на церкві, низько, тривожно, тричі й ще тричі. Може, крик Ірини, що досі звучав у вухах. Може, просто страх, який у Вовчій Гаті жив у кожній хаті й тепер вилився надвір.

Чоловіки з ліхтарями. Жінки з ліхтариками на телефонах. Двоє лісгоспівських із потужними фарами від мотоцикла, підключеними до акумулятора. Хтось приніс смолоскипи, справжні, з ганчір'ям, намоченим у солярці, і вони чаділи, тріщали й кидали на сніг руді тремтливі плями.

А попереду лежало болото.

Чорне. Безкрає. Під тонким шаром свіжого снігу, що вкрив купини й траву, воно здавалося рівним полем. Але Дарина вже знала, що це не поле. Там, де сніг лежав рівно, була трава. А там, де темніли плями, де сніг танув і просідав, була вода. Чорна. Глибока. Без дна.

— Вікна, — сказав Назар.

Він стояв поруч, у куртці, з налобним ліхтарем, з мотком мотузки через плече. Бурка біля його ноги нюхав повітря й тихо скавчав.

— Болотяні вікна. Там, де вода не замерзає навіть у лютий мороз. Під ними джерела. Теплі. — Він помовчав. — Туди не можна наступати. Навіть дорослому. Затягує за хвилину.

— А Соня...

— Соня легка. — Голос у нього був рівний, як у фельдшера на виклику. Тільки щелепа стиснута. — Легка може пройти там, де дорослий провалиться. Тому вона й пройшла далеко. А ми не пройдемо.

Сліди вели від сараю тітки Галі просто в болото. Маленькі. Босі. Чіткі на свіжому снігу. Між купинами, по тонкому льоду, повз чорні плями води. Рівно. Без вагань. Наче дитина знала, куди ставити ноги.

Наче її хтось вів.

* * *

Ірина рвалася вперед. Двоє чоловіків тримали її під руки, а вона виривалася й кричала доньці, і крик котився над болотом і губився в темряві. Тітка Галя сиділа на снігу біля сараю, обхопивши рукавичку з котиком, і хиталася вперед-назад.

Баба Горпина стояла осторонь. Катерину вона лишила вдома, прив'язавши до ліжка рушниками. Сама сказала це вголос, не соромлячись.

— У воду не дивіться, — казала вона кожному, хто проходив повз. Хрипко, наполегливо. — Чуєте? Хоч би що. У воду не дивіться. Вона там тепер дзеркало. У воді. Він там.

Люди кивали й відводили очі.

Назар розставив їх ланцюгом. Чоловіки з ліхтарями, на відстані десяти кроків один від одного, уздовж краю болота. Перевіряти купини жердинами. Світити. Кликати. Не ступати туди, де темно. Сам він узяв жердину, обв'язався мотузкою, віддав кінець двом лісгоспівським.

— Я піду по слідах, — сказав він. — Поки вони видні. Сніг іде, через годину замете.

— Я з вами, — сказала Дарина.

Він обернувся. Ліхтар на його лобі вдарив їй в очі.

— Ні.

— Назаре...

— Ні! — Він сказав це так, що люди поруч озирнулися. Тоді понизив голос. — Я десять років тому так само стояв. На цьому самому місці. Ліда пішла по таких самих слідах. І я пустив за нею Явдоху. Стару жінку. З дзеркальцем. — Він ковтнув. — Я не пущу вас.

Дарина подивилася на нього. На його обличчя, червоне від морозу, з інеєм на щетині. На руки, стиснуті на жердині так, що побіліли кісточки.

Тоді витягла з кишені куртки бабусине дзеркальце в дерев'яній оправі.

— Ви знайдете слід, поки він видний, — сказала вона. — А потім його замете. А я знайду її там, де слідів нема.

Назар дивився на дзеркальце. Довго.

— Мотузку, — сказав він нарешті лісгоспівським. — Ще одну.

* * *

Вони йшли вдвох, обв'язані мотузками, і Бурка біг попереду.

Спершу було легко. Сліди йшли рівно, між купинами, і Назар ступав у них, а Дарина за ним, і жердина в його руках мацала лід, перш ніж наступити. Сніг падав рідко, великими пластівцями. Ліхтарі на березі стали маленькими, тоді ще меншими, тоді просто жовтими цятками за спиною.

Тоді сліди почали зникати.

Не заметені. Просто тоншали. Наче дитина ставала легшою з кожним кроком. Ось вони ще були. Ось ледь-ледь, тільки вм'ятина від п'ятки. Ось нічого. Рівний сніг між двома купинами. А далі чорна пляма води.

Назар зупинився.

— Вона не могла туди, — сказав він. Тихо. Сам до себе. — Не могла. Там вікно.

Бурка стояв на краю купини, нахиливши голову, і гарчав. Не на воду. Кудись далі, у темряву, де над болотом стояв туман.

А в тумані горіли вогники.

Маленькі. Блакитні. Як лампадка в хаті навиворіт. Вони висіли низько над болотом, на висоті людського коліна, і повільно, ледь помітно, рухалися. Пливли. То гасли, то спалахували знову.

— Блудні вогні, — прошепотіла Дарина. Бабуся колись розповідала. Не пам'ятала коли, але розповідала. Блудні вогні водять людей по болоті. Хто піде за ними, того болото забере.

Назар не відповів. Він дивився на вогники, і обличчя в нього було дивне. Наче він їх уже бачив.

Дарина підняла дзеркальце.

Не на себе. Через плече. Так, як робила бабуся, ходячи по цьому болоті десять років тому. Вона повернулася спиною до вогників і підняла дзеркальце на рівень очей, щоб у ньому відбивалося болото за спиною.

І побачила.

Те саме болото. Ту саму темряву, сніг, купини. Але навиворіт. Небо внизу, під ногами, чорне, з білими пластівцями, що падали вгору. А вода над головою. І вогники в дзеркальці не були вогниками.

Вони були вікнами.

Освітленими вікнами хат. Блакитними, холодними. Хат, що стояли там, на тому болоті навиворіт, на купинах, наче острівці. Ціле село. Вовча Гать навиворіт. І між хатами йшла стежка. І по стежці, повільно, тримаючись за руку високої дівчини з довгою косою, ішла маленька постать у рожевій курточці.

— Бачу, — прошепотіла Дарина. — Назаре, я її бачу.

— Де?

— Там. — Вона показала рукою вперед, не опускаючи дзеркальця. Туди, де за спиною в дзеркалі йшла дитина. Туди, куди в справжньому світі вели вогники. — Ліворуч від найбільшого вогника. Вона йде до... — Дарина примружилася. — До хати. Там велика хата. Біла. Як бабусина.

— А з ким вона?

Дарина не відповіла.

Висока дівчина на стежці в дзеркальці обернулася. Подивилася назад. Просто в дзеркальце. Просто на Дарину. Вузьке обличчя, високі вилиці, темно-сірі очі. Вона усміхнулася. Не тією усмішкою. Інакшою. Сумною. І приклала палець до губ.