Частина 1. Глава 9. Дев'ятий день

На дев'ятий день після смерті поминають у хаті покійника.

Так було завжди, сказала тітка Галя, і так буде, хоч би що. Хоч би хто стукав уночі й чиїм голосом кликав. Бо як не помянеш на дев'ятий, душа образиться. А ображена душа, сказала тітка Галя, гірша за все, що живе за склом.

Тож о шостій ранку тітка Галя стояла біля бабусиної печі з двома відрами картоплі, мішком борошна й трьома жінками з сусідніх хат. А Дарина чистила цибулю в рукавичках.

У рукавичках вона тепер ходила постійно. Права рука, вказівний палець. Білий до першого суглоба, як воскова свічка. Вона не відчувала його. Ні холоду, ні тепла, ні болю, коли вранці вдарилася об край столу. Він ворушився, слухався, але був наче чужий. Наче вона позичила його в манекена.

Назар учора, проводжаючи її, сказав, що як за три дні не почне відходити, треба до лікаря. Тоді подумав і сказав, що лікар не допоможе. Тоді помовчав і сказав, що завтра прийде на поминки.

Відображення на кризі він не згадав. Ні слова. Тільки на прощання, біля хвіртки, раптом узяв її за плечі й розвернув до себе. Подивився в обличчя. Довго, уважно, наче шукав щось.

— Ви, — сказав він. — Це ви.

— Я.

— Добре.

І пішов.

Дарина довго стояла біля хвіртки й думала, що він шукав. І чи знайшов би, якби там стояла не вона.

* * *

До полудня хата наповнилася запахами.

Кутя з маком і медом. Борщ пісний, з квасолею. Вареники з картоплею, з капустою, з вишнями з бабусиного льоху. Пампушки з часником. Узвар із сушених груш у великій емальованій каструлі. Тітка Галя командувала, як генерал, жінки бігали від печі до столу й назад, і в метушні, у сміху над переваренною квасолею, у суперечках, скільки класти солі, Дарина вперше за дев'ять днів забула, що боїться.

Майже.

Бо стіл поставили в світлиці.

Так годилося. Поминальний стіл у найкращій кімнаті, на покуті, під іконами. Два довгі столи, зсунуті разом, накриті білими скатертинами. Лави вздовж. І в кутку, за головою стола, якраз там, де мало б сидіти місце покійниці, стояло дзеркало.

Завішене. Прив'язане. Біле.

Дарина зранку перев'язала мотузку тричі. Подвійними вузлами. Тоді ще раз перевірила. Тоді попросила Назара, коли той прийшов о першій із мішком дров і Буркою, перевірити теж.

Він перевірив. Мовчки. Тоді поставив свій стілець біля дзеркала. Збоку. Так, щоб бачити і стіл, і полотно.

— Я тут посиджу, — сказав він.

Тоді, поки тітка Галя гриміла каструлями в кухні, а жінки бігали з мисками, він сів на той стілець і простягнув руку.

— Покажіть палець.

Дарина зняла рукавичку. Палець був такий самий. Білий, восковий, з синюватим нігтем. Назар узяв її долоню в обидві свої й накрив. Просто тримав. Його руки були гарячі, шорсткі, пахли смолою й димом.

— Не допоможе, — сказала Дарина.

— Знаю.

Він не відпускав.

Вони сиділи так хвилину, може, дві. У світлиці, біля завішеного дзеркала, під гомін жінок із кухні. Дарина дивилася на їхні руки й думала, що вперше за дев'ять днів хтось торкається її просто так. Не щоб перевірити пульс. Не щоб забрати щось.

— Ліда співала, — раптом сказав Назар. Не підводячи очей. — Коли мама хворіла. Сиділа біля неї ночами й співала. Одну й ту саму. «Ой там на горі калина». Мама її любила. А я не міг слухати. Виходив надвір.

Дарину пересмикнуло.

Я чую, як вона співає іноді. Пісню про калину.

— Чому ви кажете мені про це?

— Не знаю. — Назар нарешті підвів очі. — Мені сьогодні вночі наснилося, що вона співає. Уперше за десять років. Я прокинувся й чув. Ще хвилину, вже прокинувшись. — Він помовчав. — А на дев'ятий день після маминої смерті вона й пішла.

Дарина могла сказати йому. Про Яна. Про хату навиворіт. Про кімнати, куди Яна не пускають, і про те, як звідти долинає пісня.

Вона розтулила рота.

— Даринко! — гукнула з кухні тітка Галя. — Де в Явдохи велика макітра?

Назар відпустив її руку. Підвівся.

— Ідіть, — сказав він. — Я тут.

Дарина натягла рукавичку й пішла шукати макітру. І всю дорогу до комори відчувала на долоні тепло його рук. Усю, крім білого пальця.

* * *

Люди почали сходитися о третій.

Дарина не знала, що в селі стільки людей. Їй здавалося, що Вовча Гать напівпорожня, вимерла, з заколоченими вікнами. А тепер вони йшли й ішли. Старі баби в чорних хустках. Діди в піджаках, що пахли нафталіном. Жінки з дітьми. Двоє чоловіків із лісгоспу, у куртках із нашивками. Хтось приїхав із хуторів на возі. Хтось прийшов пішки з сусіднього села, за сім кілометрів.

Кожен ніс щось. Хліб. Сало. Банку меду. Пляшку. Свічку.

І кожен, заходячи до світлиці, на мить завмирав на порозі. Кидав погляд на дзеркало в кутку. Хрестився. І сідав якомога далі від нього.

Баба Горпина прийшла з Катериною.

Вела її за руку, як дитину, і Катерина йшла слухняно, дрібними кроками, у кожусі, у вовняній хустці, з тим самим гладеньким нерухомим обличчям. Люди розступалися перед ними. Хтось відводив очі. Хтось перехрещувався.

— Не могла лишити саму, — буркнула баба Горпина, сідаючи на лаву біля дверей і саджаючи доньку поруч. — Після позавчорашнього. Вона вночі ходить тепер. По хаті. Я прокидаюся, а вона стоїть біля стіни, де уламки. І гладить їх.

Вона подивилася на Дарину. Довго, важко.

— Спитала в Явдохи?

— Спитала. Вона не відповіла.

— Не відповіла, — повторила баба Горпина. І скривила губи. — То й є відповідь.

* * *

Отець Василь відслужив панахиду. Коротко, тихо, з кадилом, у якому замість блискучого металу була глиняна чаша. Люди співали «Вічная пам'ять» нестройно, хрипко, хтось плакав. Тітка Галя ридала вголос у свою велику хустку.

Тоді сіли до столу.

І почали згадувати.

Так завжди буває на поминках, Дарина знала. Спершу мовчки їдять кутю. Тоді хтось каже: «А пам'ятаєте...» І вже не зупинити.

— А пам'ятаєте, як вона мого Петрика від гадюки відшептала? — казала стара баба в кутку. — Йому шість років було. Нога, як колода. А вона пошептала над молоком, і через день побіг.