Частина 1. Глава 8. Порожні

Хліб вона того вечора не поклала.

Стояла в світлиці з окрайцем у руці, біля підвіконня, й не могла. Рука не опускалася. Наче хліб важив пуд.

Ти вже годуєш його, дитино. І не знаєш, кого.

Свічка на покуті горіла рівно, жовто. Дзеркало в кутку стояло завішене. Учорашній окраєць, надкушений з краю, лежав на підвіконні, і Дарина дивилася на слід зубів. Маленький. Акуратний. Вона намагалася пригадати, які зуби були в бабусі. Чи були в неї взагалі свої зуби у вісімдесят.

Не могла пригадати.

Поки хліб береться, вона ще тут, і вона за тебе, писала бабуся.

Ситий спить. Голодний ходить, казала Горпина.

Хтось із них брехав. Або обидві казали правду, і від цього було ще страшніше.

Дарина поклала окраєць назад у торбу. Тоді взяла аркуш із зошита. Написала олівцем, великими друкованими літерами, як писала бабуся:

«БАБЦЮ. ТИ ВІДДАЛА ДІДА ПЕТРА?»

Поклала аркуш на підвіконня. Там, де мав лежати хліб. Поставила зверху порожню склянку, щоб не здуло.

І пішла спати. Не роздягаючись. Із засунутим засувом. З телефоном під подушкою. З Назаровим номером, переписаним на долоню кульковою ручкою, бо папірець вона боялася загубити.

Вночі ніхто не стукав.

Зранку аркуш лежав на підвіконні. Склянка на ньому. Літери ті самі. Відповіді не було.

Тільки склянка, яку вона ставила порожньою, була повна води. До краю. І вода в ній була солона. Дарина вмочила палець і лизнула, і її пересмикнуло.

Солона, як сльози.

* * *

Оля Кравчук прибігла о восьмій ранку.

Дарина почула її ще з подвір'я: жіночий голос, високий, зірваний, що кликав її на ім'я. Вона відчинила двері, і на ґанку стояла молода жінка, років тридцяти, у розстебнутій куртці поверх халата, у калошах на босу ногу. Руде волосся вибилося з-під хустки. Обличчя червоне, заплакане.

— Ви Дарина? — Жінка схопила її за рукав. — Явдошина? Будь ласка. Будь ласка, ходіть зі мною. Мирось.

— Що з ним?

— Він мене не впізнає.

* * *

Хата Кравчуків стояла біля церкви. Маленька, охайна, з різьбленими наличниками й геранню на вікнах. У дворі гавкав прив'язаний собака, у хліві мукала корова.

Усередині було натоплено, як у лазні. Піч розпечена до червоного. На столі грілка, ще одна на лаві, ще одна в мисці з окропом. Дзеркал не було. Зовсім. Тільки на стіні світліший прямокутник, де колись висіло одне.

Мирось лежав на печі.

Під трьома ковдрами, у шапці з помпоном, у вовняних шкарпетках, видно було тільки бліде обличчя й сірі очі. Він дивився на стелю. Губи в нього були сині.

— Мирось, — сказала Оля, стаючи навшпиньки біля печі. — Мирось, синочку, подивись. Хто прийшов?

Хлопчик повернув голову. Подивився на Дарину. Тоді на матір.

— Добрий день, тітонько, — сказав він увічливо. До Олі. — А ви хто?

Оля затулила рот обома руками. Зігнулася, наче її вдарили в живіт.

— Учора ввечері ще знав, — прошепотіла вона. — Учора ще казав «мамо». А зранку прокинувся й питає, де мама. А я ж тут. Я ж тут стою, а він питає...

Дарина підійшла до печі. Піднялася на приступку. Торкнулася Миросевої руки, що лежала поверх ковдри.

Холодна. Не просто холодна. Як скло взимку. Як вода в льоху. Шкіра біла, з синіми жилками, і на кінчиках пальців, Дарина нахилилася ближче, щоб переконатися, тонкий-тонкий іній. Як на шибці.

— Мирось, — сказала вона. — Ти мене пам'ятаєш?

Хлопчик подивився на неї. Довго, уважно, як дорослий.

— Ви Дарина, — сказав він. — Явдошина. Ви кладете хліб.

— Пам'ятаєш, як звуть твою корову?

Він подумав. Насупився. Губи ворухнулися.

— Ні, — сказав він. — Була ж якась. Біла з рудим. А як звати... — Він знизав плечима під ковдрами. — Не знаю. А це важливо?

Оля заридала вголос.

* * *

Назар приїхав за пів години. Оля подзвонила йому з горбка за церквою, побігла сама, лишивши Дарину з Миросем. Він увійшов швидко, не роззуваючись, з помаранчевою сумкою через плече, яку Дарина бачила раніше тільки в машинах швидкої. Бурка лишився на ґанку.

Назар не привітався. Він одразу пішов до печі, піднявся, зазирнув Миросеві в очі ліхтариком. Поміряв пульс, дивлячись на годинник. Приклав до грудей стетоскоп, слухав довго, нахиливши голову.

— Серце б'ється, — сказав він нарешті. Тихо. — Рівно. Повільно. Сорок ударів. — Він глянув на Дарину. — У дорослого сорок це брадикардія, у дитини дев'яти років це... — Він не договорив. — Температура тридцять чотири і вісім. Гіпотермія. А він на розпеченій печі під трьома ковдрами.

— Можна в лікарню? У Житомир?

— Можна. — Назар вимкнув ліхтарик. — Я возив туди Остапа Мельника два роки тому. Тиждень під крапельницями. Лікарі розводили руками, нічого не знайшли. Привезли назад такого самого. — Він подивився на Мирося. — Там його не вилікують, Дарино. Ви ж знаєте.

Він уперше назвав її на ім'я. Дарина помітила це крізь страх, як помічають дрібну деталь на краю картини.

— Явдоха знала, як, — сказала Оля, витираючи очі рукавом. — Вона його відшептала минулого разу. Вона б і зараз... — Вона подивилася на Дарину. — Ви ж її онука. Ви ж знаєте. Ви ж маєте знати.

Дарина відчула вагу зошита в кишені куртки.

Відшептати можна, поки не віддано все. Миска з криничною водою, дзеркальце, свічка, хліб. Слова на останній сторінці. Шептати над тим, хто віддав. Не над склом. Над людиною.

Вона ніколи цього не робила. Вона не знала, чи вміє. Вона навіть не була певна, що це не звичайне сільське божевілля, у яке вона потроху сповзала разом з усіма.

Але Мирось на печі не пам'ятав свою матір.

— Мені потрібна миска криничної води, — сказала Дарина. — Свічка. Окраєць хліба. І дзеркальце.

Оля зблідла.

— У нас нема дзеркал.

— Маленьке. Будь-яке. Хоч пудреницю.

— У нас нема, — повторила Оля. — Явдоха своє приносила. У дерев'яній оправі. Маленьке.

— Воно в мене, — сказав Назар.

Він поліз у помаранчеву сумку. Витяг звідти щось, загорнуте в чистий бинт. Розгорнув. На його великій долоні лежало дзеркальце. Кругле, завбільшки з долоню дитини, у дерев'яній оправі, вичовганій руками до блиску. Скло потемніле по краях.