Частина 1. Глава 6. Мама

Удар був такий, що здригнулася підлога.

Не по склу. Дарина так і не зрозуміла потім, по чому. Наче щось велике й важке з розгону врізалося в дзеркало з того боку, і вся рама, з дубовими гронами, з різьбленим листям, хитнулася на цвяхах. Полотно на ній випнулося, як вітрило. Мотузка натяглася й задзвеніла, як струна.

Дарина впала на спину. Миска з водою перекинулася, вода розлилася по підлозі. Свічка згасла.

І стало тихо.

Зовсім. Так тихо, що Дарина чула, як у неї в грудях б'ється серце. Як цокає на кухні бабусин годинник. Як капає з підвіконня розлита вода. Кап. Кап.

Полотно повільно опало. Повисло рівно. Біле. Нерухоме.

Дарина лежала на мокрій підлозі й дивилася на нього.

А на білому льоні, посередині, якраз під вишитим знаком, проступала пляма. Темна, волога, ніби хтось з того боку притулився до тканини мокрою долонею. П'ять пальців, розчепірених. Великих. Значно більших за її руку.

Пляма потемніла. Розповзлася. І почала висихати, як висихає дихання на шибці.

За хвилину її не було.

Дарина підвелася на тремтячих ногах. Зібрала миску. Підняла свічку, холодну, з чорним гнотом. Окраєць хліба, що лежав біля дзеркала, змок і розлізся в руках, як вата. А з кишені куртки на підлогу випав аркуш, на якому вона писала Янові.

Він був порожній.

Олівцеві літери, всі, «ХТО ЗАБРАВ», «ВІН ТУТ», «ТИ БАЧИШ ЛІДУ», зникли. Наче хтось їх стер. Тільки на самому краю аркуша, ледь помітно, сріблястим, тонким, наче павутинка, проступили три слова. Каліграфічні. З хвостиками.

«Вона тебе кличе».

Вони погасли раніше, ніж Дарина встигла перечитати.

* * *

Тітка Галя прийшла о дев'ятій ранку з глечиком молока й пакетом пиріжків.

— Ти мені вночі не відчинила, — сказала вона з порога, ображено. І тут же спохопилася, перехрестилася. — Тьху. Не я то була. Я вночі сплю, як убита. Ой, Даринко, що з тобою? Ти біла, як стіна.

Дарина не спала вже четверту ніч. Вона це знала. Але тітка Галя дивилася на неї так, наче вона щойно встала з домовини.

— Тітко Галю, — сказала Дарина, наливаючи молоко в бабусину кружку. — Ви знали мою маму? Ну, тоді. Молодою.

Тітка Галя сіла на лаву. Обережно, наче лава могла під нею провалитися. Розв'язала хустку.

— Знала, — сказала вона. — Ми за однією партою сиділи. Вісім років. Я, Оленка і Таня Мельник. Нас так і звали: три сороки. — Вона усміхнулася. Сумно. — Оленка була найкраща. Найрозумніша. Вчителі на неї молилися. Казали, в Київ поїде, на лікарку вчитиметься. А вона малювала. Як вона малювала, Даринко... Портрети. Усіх нас. Явдоху. Мене. Тата свого.

— Дідуся Петра.

— Петра Івановича. — Тітка Галя зітхнула. — Він її любив, як ніхто. Носив на руках. Узимку возив на санях у школу, щоб ноги не мочила. Прості люди були, а її, Оленку, як панночку тримали.

Вона помовчала.

— А в листопаді дев'яносто шостого він пішов на болото. По журавлину. Пізня журавлина, вона після першого морозу найсолодша. Пішов і не повернувся. Знайшли через два дні. У вікні. Ну, у болотяному вікні, де вода чорна, без дна. — Тітка Галя затулила обличчя руками. — Оленка тиждень не розмовляла ні з ким. Ходила, як тінь. А на дев'ятий день...

Вона замовкла.

— На дев'ятий день вона підняла полотно, — тихо сказала Дарина.

Тітка Галя відвела руки від обличчя. Подивилася на неї.

— Ти знаєш?

— Бабуся записала.

Тітка Галя довго мовчала. Тоді кивнула.

— Три дні вона була... не така. Сміялася не до речі. Співала. Пісні якісь чужі, старі, ми таких не знали. Мені казала, що тато не помер. Що він там, за склом, у такій самій хаті, тільки навиворіт. Що вона з ним говорить щоночі. — Тітка Галя ковтнула. — А на третю ніч Явдоха її знайшла в світлиці. На підлозі. Холодну, як лід. Із розплющеними очима. Думали, все.

— А бабуся?

— Явдоха її три доби не відпускала. Сиділа над нею, шептала. Нікого не пускала, навіть фельдшерку з району. Я під вікном стояла, чула. Не молитву вона шептала. Щось інше. І плакала. Я ніколи не бачила, щоб Явдоха плакала. Ні до того, ні після.

Тітка Галя підвелася. Підійшла до вікна. Подивилася на болото, що лежало за городами, руде й тихе.

— Оленка встала на четвертий день, — сказала вона. — Жива. Тепла. Усе пам'ятала, всіх знала. Тільки... — Вона затнулася. — Тільки більше ніколи не малювала. Ні разу. І в дзеркало не дивилася. Казала, що не може. Що там нікого нема. Я думала, це від горя. А потім одного разу, на випускному, ми фотографувалися біля школи. Фотограф із району. Він потім привіз знімки, і на всіх Оленка була... — Тітка Галя обернулася. — Розмита. На кожному. Наче вона ворухнулася. А вона не ворушилася, Даринко. Я стояла поруч.

Дарина згадала: у маминій квартирі не було фотографій. Жодної. Ні маминих дитячих, ні весільних. Тільки Даринині. Сотні Дарининих.

— Наступного літа вона поїхала до Києва, — сказала тітка Галя. — Вступила кудись, не на лікарку. Більше не приїжджала. Ні разу. Тільки тебе привезла один раз. Тоді, влітку. — Вона подивилася на Дарину дивно. — Ти пам'ятаєш, що тоді було?

— Ні.

— От і добре, — сказала тітка Галя. І більше нічого не сказала.

* * *

Церква стояла відчинена.

Дарина не збиралася туди йти. Просто йшла повз, з пагорбка, де вкотре не дочекалася маминої відповіді, і побачила, що двері прочинені, а всередині горять свічки. І ноги самі повернули на стежку.

Усередині пахло воском і старим деревом. Було тепло, навіть душно, від печі-голландки в кутку. Іконостас, простий, сільський, з іконами, що потемніли від часу й диму. Рушники на кожній. І ні одного дзеркала. Ні одного блискучого кадила, ні позолоти, ні скла на іконах. Навіть вікна були невеликі, з дрібними шибками, і на кожній шибці зсередини хтось наклеїв смужку паперу. Хрестом.

Як під час війни, коли клеять, щоб скло не розлетілося від вибуху.

— Це не від вибухів, — сказав голос за спиною.

Дарина обернулася. Священник, той самий, що ховав бабусю. Молодий, тридцяти ще немає, худорлявий, із рудуватою бородою й світлими, трохи розгубленими очима за окулярами в тонкій оправі. Без ризи, у простому чорному підряснику, з віником у руках. Він підмітав.