Частина 1. Глава 5. Ян

«Бреше».

Одне слово. Кривими друкованими літерами. Бабусиним почерком, яким вона підписувала торбинки з травами й фотографії похоронів.

Дарина сиділа над зошитом до самого ранку й дивилася на нього, доки літери не почали розпливатися. Тоді заплющила очі. Розплющила. Слово було на місці. Звичайне чорнило. Синє, кулькове. Трохи розмазане, наче той, хто писав, поспішав.

Але ж його не було. Вона гортала зошит учора ввечері, від першої сторінки до останньої, і остання була чиста. Потім проступили срібні літери. Потім згасли. А потім з'явилося оце.

Бабуся відповіла.

Звідти. З того місця, де вона тепер була. Де б це не було.

Хліб і воду на підвіконня. Поки хліб береться, вона ще тут, і вона за тебе.

Дарина схопилася й пішла до світлиці.

Окраєць, який вона поклала ввечері, лежав на підвіконні. Неторканий. Скоринка висохла, загнулася краями. А вода в склянці стояла повна. Рівно до краю. Жодної краплі менше.

Уперше за три ночі.

* * *

День четвертий видався ясним і морозним.

Уночі вдарив перший справжній приморозок. Калюжі взялися кригою, трава на болоті побіліла, і над Вовчою Гаттю стояло бліде, низьке, зимове вже сонце. Дарина вийшла на ґанок, і подих її повис у повітрі білою хмаркою.

Вона піднялася на пагорбок. Подзвонила мамі. Гудки. Скинула.

Написала: «Мам. Я знайшла бабусин зошит. Я знаю про 1996-й. Про дідуся Петра. Про твоє відображення. Подзвони мені. Будь ласка. Мені страшно».

Останнє речення вона стерла. Тоді написала знову. Тоді надіслала.

Дві сірі галочки. Доставлено. Не прочитано.

Дарина постояла на пагорбку, дивлячись на село. Дим над кількома коминами. Сорока на паркані. Вдалині, біля лісу, рухалася маленька зелена цятка «Уазика», і поруч із нею руда цятка. Назар. Ішов на болото, як щоранку. Десять років.

Він забрав її через Яна.

Вона могла б піти до Назара. Показати фотографію. Розповісти про зошит, про срібні літери, про «Бреше». Він би вислухав. Він би, можливо, навіть повірив.

А потім він би сказав: «Їдьте».

А вона б не поїхала. І нічого б не змінилося.

Дарина спустилася з пагорбка.

А біля хвіртки її чекав Бурка.

Пес сидів посеред стежки, рівно, як вартовий, і махав хвостом так, що з трави летів іній. Побачивши Дарину, він підвівся, підбіг і ткнувся мокрим носом їй у долоню. Тоді обернувся й гавкнув. Один раз. У бік лісу.

З-за горобини вийшов Назар.

Він ішов від болота, не поспішаючи, з термосом у руці. Чоботи в нього були мокрі до колін, на куртці висіли сухі травинки. Обличчя червоне від морозу.

— Він сам до вас побіг, — сказав Назар замість привітання. — Я кликав. Не слухав. Він ні до кого не бігає.

— Мабуть, від мене пахне бабусиною хатою.

— Мабуть.

Він зупинився за два кроки від неї. Подивився на хату. На вікна світлиці. Тоді на неї. На її обличчя, яке, вона знала, після безсонної ночі виглядало, як пом'ятий папір.

— Ви не спали, — сказав він.

— Ви теж.

Він не заперечив. Відкрутив кришку термоса, налив у неї щось темне, гаряче, паруюче, і простягнув. Чай. Міцний, з чебрецем і чимось гірким.

Дарина взяла. Пальці обпекло через метал, і це було приємно. Уперше за кілька днів їй стало тепло хоч десь.

Вона пила мовчки. Фотографія Ліди лежала в кишені джинсів, і Дарина відчувала її, як щось гаряче. Покажи йому, казало щось усередині. Він має право знати.

І що він зробить? — відповідало інше. Піде до дзеркала? Підніме полотно? Відповість?

Вона повернула кришку.

— Дякую.

Назар закрутив термос. Тоді витяг із кишені куртки клаптик паперу, складений учетверо. Простягнув.

— Мій номер. Ловить тільки на пагорбку і в мене на кордоні, біля вишки. — Він помовчав. — Як щось уночі, дзвоніть. Я приїду за десять хвилин. З Буркою.

— А якщо зв'язку не буде?

— Тоді вийдіть на ґанок і свистіть. Бурка почує. Він завжди чує. — Кутик його рота ледь смикнувся. Не усмішка. Тінь від неї. — Він Явдошин свист чув за три кілометри.

Він клацнув язиком. Бурка неохоче відійшов від Дарини й пішов за господарем. Біля горобини Назар обернувся.

— Не ходіть уночі до світлиці, — сказав він. — Явдоха так казала Ліді. Ліда не послухала.

І пішов.

Дарина стояла біля хвіртки з клаптиком паперу в руці. Номер був написаний твердо, рівно, як у рецепті. Під ним одне слово: «Назар».

Вона сховала папірець у кишеню. Поряд із фотографією.

І пішла в хату. Читати передостанню сторінку.

* * *

Слова для відшіптування були короткі. Дивні. Наполовину зрозумілі, наполовину ні. Щось про криничну воду, що бачить дно. Про скло, що тримає, «як мати тримає дитя, щоб не впало». Про нитку, яку треба не рвати, а змотувати, «повільно, на палець, як пряжу». Про хліб, що «з цього боку».

Біля слів бабуся записала, що треба: миска з криничною водою, дзеркальце, свічка воскова, окраєць хліба, полотно з нашим знаком.

І приписка, дрібно, в куті:

«Шептати над тим, хто віддав. Не над склом. Над людиною. Склу шептати марно».

Дарина довго дивилася на ці рядки.

Тоді взяла аркуш і ручку й почала складати список. Як у майстерні, перед складною реставрацією. Що відомо. Що не відомо. Що може піти не так.

Відомо: він ловить через Яна. Бабуся каже, що Ян бреше. Ян каже, що він не «він».

Відомо: мама говорила з ним три ночі. Ліда говорила. Я в шість говорила з Яном.

Відомо: Мирось забуває. Мирось хоче, щоб я знала, як його повернути.

Не відомо: як повернути. Що таке «застава». Що він тримає. Хто послабив мотузку першої ночі. Хто вирізав на рамі «ВІДКРИЙ».

Не відомо: що буде на сороковий день.

Список вийшов довгий. Половина «не відомо».

Дарина подивилася на нього й зрозуміла, що в будь-якій реставрації настає момент, коли треба зняти стару амальгаму. Подивитися, що під нею. Інакше нічого не зробиш. Можна вічно ходити довкола дзеркала, міряти, фотографувати, гадати. Але поки не торкнешся скла, не дізнаєшся, що в ньому.