Частина 1. Глава 4. Бабусин зошит

Ян.

Дарина сиділа на підлозі біля шафи, тримаючи фотографію, і повторювала це ім'я подумки, як незнайоме слово іноземною мовою. Ян. Коротке. М'яке. Зовсім не страшне.

Юнак на фотографії дивився на неї сумно. Так, наче просив вибачення.

Він забрав її через Яна.

Отже, «він» і Ян — не одне й те саме. Отже, їх двоє. Той, що усміхається. І той, що стоїть поруч і сумує.

Дарина поклала фотографію Ліди в кишеню джинсів. Решту склала назад у коробку, перев'язала шпагатом, поставила в шафу. Зачинила дверцята, не дивлячись на завішене овальне дзеркало.

Тоді взяла в'язку ключів і пішла шукати те, чого бабуся не могла не лишити.

Бо так не буває. Людина, яка сорок років підписувала фотографії похоронів і вела рахунок кожному підняттю полотна, не могла тримати все в голові. Десь мали бути записи. Правила. Інструкція.

Бабуся була дзеркальницею. А в кожного майстра є зошит.

* * *

У хаті зошита не було.

Дарина обшукала все. Скриню під вікном у спальні, де лежали рушники, вишиті хрестиком і гладдю, складені стосами, і кожен пах лавандою. Полиці на кухні з банками, мішечками, коробками з-під цукерок, повними ґудзиків, ниток, голок. Ящик столу, де знайшлися квитанції за світло за останні двадцять років, пенсійне посвідчення і пачка листів від мами.

Листів було багато. Конверти пожовклі, з марками, адреса бабусина, зворотна мамина. Дарина розгорнула один. Почерк мамин, дрібний, гострий.

«Мамо. Даринка пішла в перший клас. Букет із жоржин. Не плакала. Вчителька каже, що розумна. Я не приїду. Ти знаєш чому. Олена».

Інший:

«Мамо. Даринці тринадцять. Повісила дзеркало в кімнаті. Я зняла. Вона плакала. Я не знаю, як їй пояснити. Ти обіцяла, що воно її не пам'ятає. Ти обіцяла. Олена».

Дарина відклала листи. Дихати раптом стало важко.

Ти обіцяла, що воно її не пам'ятає.

Отже, воно колись її знало. Тоді. Коли їй було шість.

Вона нічого не пам'ятала про те літо. Тільки пилюку, морозиво в сільмагу і як мама кричала. Більше нічого. Наче хтось вирізав шматок плівки.

Вона склала листи в ящик. Усі, крім останнього. На ньому стояла дата десятирічної давнини. Жовтень. Дарина розгорнула.

«Мамо. Я чула, що в Гаїв зникла дівчинка. Це він? Скажи мені, що не він. Скажи, що Даринці нічого не загрожує. Я не можу спати. Олена».

Відповіді, звісно, тут не було. Бабуся відповідала мамі листами. Цікаво, чи мама їх берегла. Чи викидала, не відкриваючи.

* * *

Комора була за сараєм, низька, напівзакопана в землю, з дверима, оббитими бляхою. Ключ із полотняною биркою «КОМ» повернувся туго, з вереском.

Усередині пахло яблуками, мишами й гнилою картоплею. Полиці з банками огірків і варення. Мішки з зерном. Коса на стіні. Старий велосипед без шини.

Зошита не було.

А за коморою, у самій землі, був вхід до льоху. Дерев'яна ляда з кільцем. На кільці замок, на замку ключ із биркою «ЛЬОХ».

Дарина відчинила.

Униз вели земляні сходи, вкриті дошками. Темрява пахла сирою глиною й холодом. Вона увімкнула ліхтарик на телефоні й почала спускатися. Сходинка. Друга. Третя. На шостій ліхтарик вихопив стіни, обкладені червоною цеглою, вкриті білим пухом цвілі. Полиці з картоплею, морквою в піску, буряками. Діжка з капустою під гнітом.

І відро.

Звичайне оцинковане відро з водою, що стояло посеред льоху на земляній підлозі.

Дарина зупинилася на останній сходинці. Навіщо бабуся тримала в льоху відро з водою? Для чого? Для полива? Пити?

Вода в відрі була чорна й рівна. Абсолютно нерухома.

Дзеркало.

Дарина обійшла відро по колу, тримаючись стіни. Не дивлячись у воду. Відводячи очі так старанно, що заболіла шия. Дійшла до дальньої стіни, де під полицею з консервацією стояла жерстяна коробка з-під печива. Велика, квадратна, з облізлим малюнком: дівчинка в червоній хустці годує гусей.

Коробка була важка.

Дарина відчинила її прямо там, присівши навпочіпки, спиною до відра.

Усередині, загорнутий у вишитий рушник, лежав зошит.

Товстий. Загальний, на дев'яносто шість аркушів, у клейонковій обкладинці кольору бурякового соку, з облізлими кутами. На обкладинці, тим самим кривуватим друкованим почерком: «ПРАВИЛА. ДЛЯ ТОЇ, ЩО ПІСЛЯ МЕНЕ».

Дарина взяла зошит обома руками, як беруть немовля.

І тоді позаду, в чорному відрі, хлюпнула вода.

Тихо. Один раз. Наче в неї впала крапля зі стелі.

Дарина не обернулася.

Вона підвелася, притиснувши зошит до грудей, і пішла до сходів, тримаючись стіни, дивлячись тільки під ноги. Вода за спиною хлюпнула ще раз. Голосніше. Наче хтось із того боку, з глибини, якої у відрі не могло бути, торкнувся поверхні долонею.

Дарина піднялася по сходах, не озираючись. Вибралася надвір. Захряснула ляду. Замкнула. Тоді ще раз перевірила замок.

Тоді сіла на мокру землю біля льоху й засміялася. Беззвучно. Довго. Аж поки сміх не перейшов у щось інше.

* * *

Мирось прийшов, коли сутеніло.

Вона почула його раніше, ніж побачила. Не кроки. Тишу. Пес у сусідньому дворі, що гавкав пів дня, раптом замовк. Ворона на горобині перестала каркати. І Дарина, що саме несла з комори банку огірків, обернулася й побачила біля хвіртки червону куртку.

Хлопчик стояв, тримаючись за штахетину. Не заходив.

— Бабця Явдоха мені ввечері хліб давала, — сказав він. — З маслом. Я думав... може, ви теж.

Дарина подивилася на нього. На тонку шию в завеликій куртці. На руки, червоні від холоду. На сірі дорослі очі з темними колами.

— Заходь, — сказала вона.

Він похитав головою.

— До хати не можна. Там дзеркала. Мені не можна, де дзеркала. Мамка не пускає.

Дарина винесла на ґанок окраєць хліба, щедро намащений маслом, і кружку теплого молока, яке знайшла в сінях у глечику. Мирось сів на сходинку. Їв повільно, акуратно, тримаючи хліб обома руками. Крихти збирав із колін і теж їв.

— Мирось, — сказала Дарина, сідаючи поруч. — Тобі завжди холодно?

— Завжди. — Він кивнув. — Навіть на печі. Навіть під трьома ковдрами. Мамка мені грілку дає, а я не чую, що вона гаряча. — Він подумав. — Бабця Явдоха казала, що то не мені холодно. То тому мені холодно. Тому, що там. У склі.