Частина 1. Глава 3. Назар

Вона вискочила з ванни так, що вода хлюпнула на підлогу.

Схопила рушник. Не дивлячись на дзеркало, задкуючи, як від собаки, яка може кинутися. Вийшла з-за перегородки в сіни, зачинила за собою дверцята, і тільки тоді наважилася вдихнути.

Мокра, тремтяча, загорнута в бабусин рушник із вишитими півнями, вона стояла посеред темних сіней і слухала.

Тиша.

Бойлер тихо дзюрчав. Десь у стрісі шаруділа миша. За вікном капало з даху.

Нічого більше.

Дарина вдяглася наосліп, у темряві, бо боялася вмикати світло в сінях. Боялася, що побачить свою тінь на стіні й тінь зробить щось не те. Натягла светр, джинси, дві пари шкарпеток. Зап'ястя з чотирма синцями нило, наче на морозі.

Тоді пішла на кухню, сіла за стіл, поклала перед собою телефон. Відкрила браузер. Зв'язку не було.

Вона сміялася й плакала одночасно. Тихо, щоб не чути самої себе.

Вона тебе не врятує, Дарино. Вона й себе не врятувала.

Хто б це не писав, він знав, як її звати. І він знав, що бабуся мертва.

О пів на третю в двері постукали.

Три рази. Неголосно. Ввічливо.

— Даринко, — сказав за дверима голос тітки Галі. — Це я. Відчини, я тобі молока принесла.

Дарина не відчинила.

Вона сиділа на кухні, обхопивши коліна, і дивилася на засув. Важкий, залізний, бабусин. Засунутий до упору.

— Даринко, — сказав голос знову. — Холодно ж. Ну відчини.

Тітка Галя не пішла б о третій ночі через усе село з молоком. Тітка Галя сама сказала: не відчиняй, хоч би й моїм голосом кликали.

Голос постукав ще раз. І ще. Тоді замовк.

А по шибці кухонного вікна, з того боку, повільно, з тихим скрипом, проїхало щось. Наче хтось провів долонею по мокрому склу. Від верху до низу.

Дарина не підвела очей.

Вона дивилася на засув, доки за вікном не посіріло.

* * *

Уранці її розбудив собака.

Вона заснула, як виявилося, за столом, поклавши голову на руки. Шия затерпла, щока відлежана. А за вікном гавкав пес. Басовито, без злості, наче повідомляв, що прийшли гості й варто б уже відчинити.

Дарина визирнула.

Біля хвіртки стояв той самий кудлатий рудий пес із чорною спиною, схожий на вовка. А поряд із ним вантажний «Уазик» темно-зеленого кольору, з причепом, повним дров. І чоловік, що вивантажував дрова під стіною сараю.

Назар Гай.

Він працював мовчки й рівно. Брав кругляки по три, по чотири, складав акуратно, як цеглу, рядами. Куртку скинув на капот, лишився в сірому светрі з закоченими рукавами. Руки в нього були великі, обвітрені, з подряпинами на кісточках.

Дарина вийшла на ґанок.

Пес глянув на неї й замахав хвостом.

— Бурко, — сказав Назар, не обертаючись. — Сидіти.

Пес сів. Але хвостом махати не перестав.

— Доброго ранку, — сказала Дарина.

Назар поклав кругляк. Випростався. Обернувся.

Зблизька він виявився молодшим, ніж їй здалося на кладовищі. Двадцять сім, може, двадцять вісім. Темне волосся, коротко стрижене. Щетина. Обличчя вузьке, різке, вилиці високі. І очі. Темно-сірі, як вода в болоті в похмурий день. Вони дивилися на неї уважно, без усмішки, без вітання.

Як лікар дивиться на рану.

— Ви не поїхали, — сказав він.

— А мала?

— Мали.

Він витяг із кишені светра в'язку ключів. Старих, різних, на сталевому кільці, з полотняною биркою. Простягнув.

— Явдошині. Вона мені дала запасні. Від комори, від льоху, від шафи в спальні. Сказала, віддати онуці, як приїде. — Він помовчав. — І сказати, щоб онука їхала додому.

Дарина взяла ключі. Холодні, важкі.

— Вона багатьом казала, щоб я їхала.

— Бо треба.

— Чому?

Назар не відповів. Він повернувся до дров. Узяв ще три кругляки, поклав у ряд. Тоді ще.

— Ви не скажете, — зрозуміла Дарина. — Тут ніхто нічого не каже. Мені вчора дитина без відображення пояснила більше, ніж усе село.

Руки Назара зупинилися.

Він стояв спиною до неї, з кругляком у руках, і Дарина бачила, як напружилися його плечі під светром. Тоді він повільно поклав кругляк.

— Мирось, — сказав він.

— Мирось.

Назар обернувся. Подивився на неї. Довго. Тоді на її праву руку, на рукав светра, натягнутий до самих пальців.

— Покажіть, — сказав він.

— Що?

— Руку. Ви її тримаєте, як зламану.

Вона не хотіла. Але він уже ступив ближче, і в його голосі було щось таке, проти чого не хотілося сперечатися. Спокійне. Професійне. Дарина підтягла рукав.

Чотири синці на внутрішньому боці зап'ястя за ніч потемніли. Стали майже фіолетовими. А довкола них шкіра була біла й холодна, як у мерця.

Назар узяв її руку. Обережно, двома пальцями, за кісточки. Повернув до світла. Торкнувся шкіри біля синців тильною стороною долоні, як перевіряють температуру в дитини.

— Холодна, — сказав він тихо. — Як учора в Мирося була.

— Ви медик?

— Був. Фельдшер. На швидкій у Житомирі, чотири роки. — Він відпустив її руку. — Тепер лісник.

— Чому?

— Бо тут є кому лікувати. А в лісі нема кому заважати.

Дарина опустила рукав.

— Ви теж бачили, — сказала вона. — Те, що в дзеркалах. Ви знаєте, що це таке.

Назар подивився на хату. На вікно світлиці, закрите зсередини білою фіранкою. Щось у його обличчі закрилося.

— Ні, — сказав він. — Я нічого не бачив. Я тільки бачив, що лишається потім.

* * *

Він доскладав дрова. Дарина зварила каву, дві кружки розчинної, і винесла на ґанок. Назар узяв кружку, не дякуючи, але й не відмовляючись, і сів на нижню сходинку. Бурка поклав голову йому на коліно.

Довго мовчали.

Над болотом піднімався туман. Десь на краю села співав півень, хрипко, наче застуджений.

— Ліда, — сказав нарешті Назар. Не обертаючись. Дивлячись на болото.

Дарина чекала.

— Моя сестра. Їй було шістнадцять. — Він ковтнув каву. — Десять років тому, у жовтні, померла наша мати. Рак. Довго. Ліда за нею доглядала, я тоді в Житомирі працював, приїжджав на вихідні. Ховали тут, на нашому кладовищі. Завісили дзеркала, як годиться. Явдоха сама приходила, полотна свої приносила, з хрестами.