Частина 1. Глава 2. Вовча Гать

Вона не закричала.

Пізніше Дарина часто думала про це. Чому не закричала, не впустила телефон, не вибігла з хати босоніж у дощ. Мабуть, тому, що тіло просто відмовилося. Ноги вросли в підлогу. Рука так і застигла в повітрі, біля скроні. А серце билося так голосно, що вона чула його у вухах, наче хтось гатив кулаком у двері.

Відображення дивилося на неї й усміхалося.

Її обличчя. Її скуйовджене темне волосся, її сірий светр із розтягнутим коміром. Тільки усмішка була не її. Дарина ніколи так не усміхалася. Повільно, широко, з закритими губами. Так усміхаються люди, які знають щось, чого не знаєш ти. І яким це подобається.

Тоді відображення підняло руку.

Не ту, що в Дарини. Іншу. Ліву. Підняло повільно, і приклало вказівний палець до губ.

Тсс.

Лампадка на покуті згасла.

Темрява впала разом із тишею, і в цій тиші Дарина почула, як по той бік скла щось легенько стукнуло. Раз. Наче нігтем. Тоді вдруге. Ближче. Вона перевела промінь ліхтарика на скло, і побачила, що відображення стоїть уже біля самої поверхні. Обличчям майже впритул. І долоня його, ліва, з розчепіреними пальцями, повільно лягає на скло зсередини.

Туди, де по цей бік стояла Дарина.

Тоді тіло нарешті послухалося.

Вона схопила полотно з підлоги. Обома руками, впустивши телефон, наосліп. Шпурнула його на дзеркало, і полотно лягло криво, але лягло, і вона, ламаючи нігті, намацала мотузку, накинула на цвях, смикнула. Ще раз. Затягла вузол. Ще один. Ще.

Під полотном щось легенько стукнуло в скло. Востаннє.

І стихло.

Дарина задкувала, доки не вперлася спиною в піч. Ковзнула по ній униз. Сіла на підлогу. Телефон лежав біля дзеркала ліхтариком угору, і світло било в стелю, і в цьому світлі полотно з вишитим хрестом у колі висіло нерухомо. Біле. Спокійне.

Вона сиділа так до світанку.

* * *

Уранці все виглядало інакше.

Так завжди буває, сказала вона собі, вмиваючись над емальованим тазиком крижаною водою з криниці. Вранці страхи стають дурними. Світло лізе в кожен куток і показує, що там нічого нема. Тільки павутиння, сухі трави під стелею й мишача нірка біля порога.

Вона не спала добу. Вона щойно поховала бабусю. Вона посварилася з мамою. Вона наслухалася сільських страшилок про дзеркала. А потім о другій ночі в темній хаті побачила в старому, нерівно посрібленому венеційському склі щось, що здалося їй усмішкою.

Гра світла, подумала вона. Нерівна амальгама. Кривить. Ліхтарик тремтів. Я сама могла не помітити, що опустила руку.

Звучало переконливо.

Тільки на зап'ясті правої руки, з внутрішнього боку, де шкіра найтонша, виступили синці. Чотири маленькі, круглі. Наче хтось тримав її за руку. Дуже міцно. Холодними пальцями.

Дарина натягла рукав светра нижче.

Полотно у світлиці вона не чіпала. Навіть не заходила туди. Тільки зазирнула крізь прочинені двері: дзеркало стояло завішене, вузли на мотузці її, криві, подвійні. Хліб на підвіконні лежав. Води в склянці було на палець менше.

Випарувалася, вирішила Дарина. І зачинила двері.

* * *

Вовча Гать при денному світлі була ще сумніша, ніж у сутінках.

Дощ ущух, але небо висіло низько, сіре, важке, як мокра вата. Над болотом стояв туман, і з нього стирчали чорні кістяки беріз. Дорога між хатами розмокла, і чоботи, позичені з бабусиних сіней, на два розміри більші, чвакали в багнюці.

Дарина йшла до сільмагу.

Кави в бабусиній хаті не було, тільки якісь трави в полотняних торбинках, підписаних тим самим кривуватим друкованим почерком: «ЗВІРОБІЙ», «ЧЕБРЕЦЬ», «ВІД ЗЛОГО ОКА», «ВІД СНУ». Остання торбинка була порожня.

Село не спало. Але й не жило. Дарина бачила, як ворушаться фіранки, коли вона проходить повз. Як жінка біля колодязя, побачивши її, підхопила відро й пішла, не набравши води. Як дід на лавці біля хати, той самий, що вчора лузав насіння на зупинці, підвівся й зачинив за собою хвіртку на засув.

А ще вона помітила дзеркала.

Точніше, не дзеркала. Вікна. У кожній хаті, де горіло світло, у вікна можна було зазирнути. І в кожній кімнаті, яку вона встигала побачити краєм ока, було щось біле. Простирадло на стіні. Рушник на дверцятах шафи. Полотно на рамі.

Усе село завісило дзеркала.

Не на сорок днів. Вона бачила, що полотна старі, пожовклі, пилом присипані по краях. Їх завісили давно. Може, роки тому. І ніхто не знімав.

* * *

Хлопчик стрибав по калюжах біля церкви.

Маленький, років дев'яти, у червоній куртці, завеликій на нього, і в синій шапці з помпоном. Він розбігався, стрибав обома ногами в калюжу, і бризки летіли на всі боки. Тоді переходив до наступної. І стрибав знову. Сам. Мовчки. Без жодного звуку. Діти так не граються. Діти верещать.

Дарина зупинилася.

Хлопчик помітив її. Завмер на краю великої калюжі, що розлилася поперек дороги, широкої й рівної, як дзеркало. У ній відбивалося сіре небо, гілки беріз, зелена баня церкви.

І Дарина.

Вона бачила себе у воді. Темну постать у бабусиній куртці, у великих чоботях.

А хлопчика у воді не було.

Він стояв на самому краю. Вона бачила його черевики, мокрі джинси, червону куртку. А у воді під ним відбивалося тільки небо. І гілка берези. Наче його там не було зовсім.

Хлопчик простежив за її поглядом. Подивився у калюжу. Тоді на неї.

— Ви теж бачите, — сказав він. Не спитав. Сказав.

Голос був тихий, рівний. Дорослий. Не дитячий.

Дарина присіла навпочіпки, щоб їхні очі були на одному рівні. Очі в нього були сірі, великі, з темними колами під ними, наче він теж не спав.

— Як тебе звати?

— Мирось. — Він подумав. — Мирослав. Але всі кажуть Мирось.

— А я Дарина.

— Я знаю. Ви Явдошина. Бабця Явдоха мені хліб давала. — Він помовчав. — Вона казала, що ви приїдете. Що ви будете стерегти. Замість неї.

У Дарини пересохло в горлі.

— Мирось. Чому тебе немає у воді?

Хлопчик знизав плечима. Так буденно, наче вона спитала, чому в нього шапка синя.