Частина 1. Глава 1. Сорок днів

Дзеркало було хворе.

Дарина бачила це одразу, ще коли його внесли до майстерні двоє вантажників, сопучи й лаючись на вузьких сходах Андріївського узвозу. Висока рама з потемнілого дуба, різьблене листя, облізла позолота. А всередині скло, яке колись було срібним, а тепер нагадувало ставок восени. Плями. Чорні острівці там, де амальгама відшарувалася. Сірі розводи, наче хтось дихнув на нього двісті років тому, і подих так і не висох.

— Вісімнадцяте століття, — сказав власник, огрядний чоловік у кашеміровому пальті. — Мені казали, ви найкраща в Києві. Можна, щоб воно знову відбивало?

— Можна, — сказала Дарина. — Тільки воно буде відбивати вже інакше.

— Як це?

Вона не стала пояснювати. Ніхто не любив чути, що старе скло пам'ятає. Що ртутна амальгама, яку наносили вручну, лягає хвилями, і кожне дзеркало трохи кривить по-своєму. Що, коли ти знімаєш стару амальгаму й наносиш нову, з того боку ніби хтось іде. Тихо, не обертаючись.

Вона сама в це не вірила. Просто так казав її вчитель, старий Мойсей Абрамович, що навчив її сріблити скло, коли їй було дев'ятнадцять. А Мойсей Абрамович багато чого казав.

Телефон задзвонив, коли вона вже стояла біля дзеркала в рукавичках і з лупою.

Незнайомий номер. Код Житомирщини.

Дарина хотіла скинути. Тоді чомусь передумала.

— Алло?

— Даринко? — Жіночий голос, немолодий, захриплий. Наче людина довго плакала або довго кричала. — Це тітка Галя. З Вовчої Гаті. Сільмаг, пам'ятаєш? Ти в мене морозиво брала, як мала була...

Дарина пам'ятала. Смутно. Літо, пилюка, дерев'яний прилавок, банка з карамельками. Їй було шість, коли мама востаннє привозила її до бабусі. Тоді щось сталося, вона так і не зрозуміла що, і мама більше ніколи її туди не возила.

— Пам'ятаю, — сказала Дарина. І вже знала, що буде далі. Бо так не дзвонять, щоб спитати, як справи.

— Бабуся твоя, Явдоха... — Тітка Галя замовкла. Схлипнула. — Вчора ввечері. Сама. Я хліб їй несла, а вона на лаві сидить, біля вікна. І дивиться. Я думала, задрімала.

Дарина повільно зняла рукавичку. Пальці не слухалися.

— Мамі дзвонили?

— Дзвонили. — Пауза. Дуже довга. — Вона трубку поклала, Даринко. Сказала, що не приїде. І щоб ти не їхала.

* * *

Мама відчинила двері не одразу.

Дарина стояла на сходовому майданчику на Лівому березі, у старому будинку, де пахло котами й чужим борщем, і дзвонила втретє. Нарешті клацнув замок.

Олена Литвин стояла на порозі в сірому халаті. Сорок сім років, а виглядала на всі шістдесят. Худа, з коротким сивуватим волоссям, яке вона ніколи не фарбувала. З тими самими карими очима, що й у Дарини, тільки втомленими так, наче вона не спала все життя.

— Заходь, — сказала вона. І відвернулася раніше, ніж Дарина встигла її обійняти.

У квартирі, як завжди, не було дзеркал.

Дарина звикла до цього ще в дитинстві. Мама фарбувала губи наосліп. Розчісувалася, дивлячись у вікно. Коли Дарина в дванадцять повісила у своїй кімнаті дзеркало, мама зняла його й винесла на смітник. Мовчки. Без пояснень. Дарина тоді плакала два дні, а потім купила маленьке кишенькове й ховала його в пеналі.

Може, тому вона й стала реставраторкою дзеркал. Назло.

— Мамо, — сказала вона на кухні, поки мама ставила чайник. — Похорон завтра. Автобус о сьомій з автостанції «Полісся».

— Я знаю.

— Ти не поїдеш?

Мама не обернулася. Вона дивилася на чайник так уважно, наче той міг вибухнути.

— Ні.

— Це твоя мати.

— Я знаю, чия вона мати.

Чайник засвистів. Мама вимкнула газ. Не налила. Так і стояла, тримаючись за ручку, спиною до Дарини.

— Не їдь, — сказала вона тихо. — Будь ласка. Я тебе ніколи ні про що не просила.

Це була правда. І саме тому Дарина відчула, як у грудях стискається щось холодне.

— Чому?

Мама нарешті обернулася. І Дарина вперше за багато років побачила в її очах не втому. Страх. Голий, дитячий, такий, що від нього в мами тремтіло підборіддя.

— Бо там дзеркала, — сказала мама. — Завішені. Сорок днів. І хтось мусить стежити, щоб їх не відкрили. А мами вже нема.

Дарина засміялася. Не хотіла. Вийшло саме, нервово.

— Мам. Я працюю з дзеркалами. Я щодня їх відкриваю. Знімаю амальгаму. Дивлюся в них по вісім годин.

— Не в ті, — сказала мама. — Не в ті.

І більше нічого не сказала. Ні того вечора, ні вранці, коли Дарина надіслала їй повідомлення з автостанції: «Я поїхала. Подзвоню». Повідомлення висіло непрочитаним до самого вечора.

* * *

Вовча Гать починалася там, де закінчувався асфальт.

Маршрутка висадила Дарину біля зупинки з облупленою синьою стрілою, де на лавці сидів дід у шапці-вушанці й лузав насіння. Далі треба було йти пішки. Три кілометри ґрунтівкою, через ліс, повз болото.

Листопад був сирий, сірий, мжичка висіла в повітрі, не падаючи. Сосни стояли обабіч дороги темні, мовчазні. Пахло прілим листям, мохом і ще чимось. Важким, солодкуватим. Болотом.

Дарина йшла й намагалася пригадати бабусю.

Пригадувалися уривки. Великі шорсткі руки, що пахли цибулею й воском. Хустка в червоні маки. Голос, низький і рівний, яким бабуся щось шепотіла над Дарининим ліжком уночі. Не молитву. Щось інше. І ще одне: світлиця, велика кімната з вишитими рушниками на покуті, а в кутку дзеркало. Високе, до стелі, у темній рамі. І завжди завішене білим полотном.

«Не чіпай, Даринко. Там спить».

«Хто спить, бабцю?»

«Той, хто не спить, коли його будять».

Шестирічна Дарина тоді не зрозуміла. Двадцятичотирирічна теж не розуміла. Але чомусь, коли вона пригадала цей голос, по спині пробіг холод, і вона прискорила крок.

Ліс розступився.

Село лежало в низині, на краю великого болота, що тяглося аж до обрію, руде від торішньої трави, з темними плямами води. Хати стояли розкидано, кожна на своєму пагорбку, наче острівці. Багато які з заколоченими вікнами. Над деякими димілися комини. Біля церкви, маленької, дерев'яної, з зеленою банею, стояли люди.