Частина 1. Глава 1. Сорок днів

Бабуся залишила Дарині хату на Поліссі й одне правило.

Не знімай полотен із дзеркал. Сорок днів. І не відповідай, коли тебе кличуть зі скла.

Дарина реставрувала старі дзеркала. Вона знала, з чого зроблена амальгама і чому вона темніє з роками. Вона знала, що скло — це просто скло.

Тому, коли вночі з-за полотна у світлиці її покликав бабусин голос, вона встала й пішла.

* * *

Дзеркало було хворе.

Дарина бачила це одразу, ще коли його внесли до майстерні двоє вантажників, сопучи й лаючись на вузьких сходах Андріївського узвозу. Висока рама з потемнілого дуба, різьблене листя, облізла позолота. А всередині скло, яке колись було срібним, а тепер нагадувало ставок восени. Плями. Чорні острівці там, де амальгама відшарувалася. Сірі розводи, наче хтось дихнув на нього двісті років тому, і подих так і не висох.

— Вісімнадцяте століття, — сказав власник, огрядний чоловік у кашеміровому пальті. — Мені казали, ви найкраща в Києві. Можна, щоб воно знову відбивало?

— Можна, — сказала Дарина. — Тільки воно буде відбивати вже інакше.

— Як це?

Вона не стала пояснювати. Ніхто не любив чути, що старе скло пам'ятає. Що ртутна амальгама, яку наносили вручну, лягає хвилями, і кожне дзеркало трохи кривить по-своєму. Що, коли ти знімаєш стару амальгаму й наносиш нову, з того боку ніби хтось іде. Тихо, не обертаючись.

Вона сама в це не вірила. Просто так казав її вчитель, старий Мойсей Абрамович, що навчив її сріблити скло, коли їй було дев'ятнадцять. А Мойсей Абрамович багато чого казав.

Телефон задзвонив, коли вона вже стояла біля дзеркала в рукавичках і з лупою.

Незнайомий номер. Код Житомирщини.

Дарина хотіла скинути. Тоді чомусь передумала.

— Алло?

— Даринко? — Жіночий голос, немолодий, захриплий. Наче людина довго плакала або довго кричала. — Це тітка Галя. З Вовчої Гаті. Сільмаг, пам'ятаєш? Ти в мене морозиво брала, як мала була...

Дарина пам'ятала. Смутно. Літо, пилюка, дерев'яний прилавок, банка з карамельками. Їй було шість, коли мама востаннє привозила її до бабусі. Тоді щось сталося, вона так і не зрозуміла що, і мама більше ніколи її туди не возила.

— Пам'ятаю, — сказала Дарина. І вже знала, що буде далі. Бо так не дзвонять, щоб спитати, як справи.

— Бабуся твоя, Явдоха... — Тітка Галя замовкла. Схлипнула. — Вчора ввечері. Сама. Я хліб їй несла, а вона на лаві сидить, біля вікна. І дивиться. Я думала, задрімала.

Дарина повільно зняла рукавичку. Пальці не слухалися.

— Мамі дзвонили?

— Дзвонили. — Пауза. Дуже довга. — Вона трубку поклала, Даринко. Сказала, що не приїде. І щоб ти не їхала.

* * *

Мама відчинила двері не одразу.

Дарина стояла на сходовому майданчику на Лівому березі, у старому будинку, де пахло котами й чужим борщем, і дзвонила втретє. Нарешті клацнув замок.

Олена Литвин стояла на порозі в сірому халаті. Сорок сім років, а виглядала на всі шістдесят. Худа, з коротким сивуватим волоссям, яке вона ніколи не фарбувала. З тими самими карими очима, що й у Дарини, тільки втомленими так, наче вона не спала все життя.

— Заходь, — сказала вона. І відвернулася раніше, ніж Дарина встигла її обійняти.

У квартирі, як завжди, не було дзеркал.

Дарина звикла до цього ще в дитинстві. Мама фарбувала губи наосліп. Розчісувалася, дивлячись у вікно. Коли Дарина в дванадцять повісила у своїй кімнаті дзеркало, мама зняла його й винесла на смітник. Мовчки. Без пояснень. Дарина тоді плакала два дні, а потім купила маленьке кишенькове й ховала його в пеналі.

Може, тому вона й стала реставраторкою дзеркал. Назло.

— Мамо, — сказала вона на кухні, поки мама ставила чайник. — Похорон завтра. Автобус о сьомій з автостанції «Полісся».

— Я знаю.

— Ти не поїдеш?

Мама не обернулася. Вона дивилася на чайник так уважно, наче той міг вибухнути.

— Ні.

— Це твоя мати.

— Я знаю, чия вона мати.

Чайник засвистів. Мама вимкнула газ. Не налила. Так і стояла, тримаючись за ручку, спиною до Дарини.

— Не їдь, — сказала вона тихо. — Будь ласка. Я тебе ніколи ні про що не просила.

Це була правда. І саме тому Дарина відчула, як у грудях стискається щось холодне.

— Чому?

Мама нарешті обернулася. І Дарина вперше за багато років побачила в її очах не втому. Страх. Голий, дитячий, такий, що від нього в мами тремтіло підборіддя.

— Бо там дзеркала, — сказала мама. — Завішені. Сорок днів. І хтось мусить стежити, щоб їх не відкрили. А мами вже нема.

Дарина засміялася. Не хотіла. Вийшло саме, нервово.

— Мам. Я працюю з дзеркалами. Я щодня їх відкриваю. Знімаю амальгаму. Дивлюся в них по вісім годин.

— Не в ті, — сказала мама. — Не в ті.

І більше нічого не сказала. Ні того вечора, ні вранці, коли Дарина надіслала їй повідомлення з автостанції: «Я поїхала. Подзвоню». Повідомлення висіло непрочитаним до самого вечора.

* * *

Вовча Гать починалася там, де закінчувався асфальт.

Маршрутка висадила Дарину біля зупинки з облупленою синьою стрілою, де на лавці сидів дід у шапці-вушанці й лузав насіння. Далі треба було йти пішки. Три кілометри ґрунтівкою, через ліс, повз болото.

Листопад був сирий, сірий, мжичка висіла в повітрі, не падаючи. Сосни стояли обабіч дороги темні, мовчазні. Пахло прілим листям, мохом і ще чимось. Важким, солодкуватим. Болотом.

Дарина йшла й намагалася пригадати бабусю.

Пригадувалися уривки. Великі шорсткі руки, що пахли цибулею й воском. Хустка в червоні маки. Голос, низький і рівний, яким бабуся щось шепотіла над Дарининим ліжком уночі. Не молитву. Щось інше. І ще одне: світлиця, велика кімната з вишитими рушниками на покуті, а в кутку дзеркало. Високе, до стелі, у темній рамі. І завжди завішене білим полотном.

«Не чіпай, Даринко. Там спить».

«Хто спить, бабцю?»