Епілог

Епілог

День був сірий, але не похмурий.

Осінній, із тих, що не прощаються з літом, а просто відпускають його.

Вони стояли поруч — батько й син.

На кладовищі було тихо. Вітер тихенько шелестів травою, яка проростала між плитами. І лише де-не-де чутно було, як падає листя.

На плиті було викарбувано ім’я. Просте. Роки життя. Без епітафій.

— Вона... завжди любила жовтень, — сказав батько. — Казала, що це місяць, коли все стихає, щоб подумати.

Джейк стояв мовчки. Руки в кишенях пальта. Очі — не на плиті. Десь трохи збоку.

Його обличчя не було кам’яним, але в ньому не було й істерики.

Тільки тиша.

— Я не знаю, що їй сказати, — прошепотів він. — Хоч вона вже й не чує.

— Можеш сказати мені. Якщо хочеш, — відповів батько.

Джейк кивнув. Дуже тихо. І тоді сказав:

— Вибач.

Не за те, що сталося.

А за те, що не зміг бути іншим раніше.

За те, що мовчав. За те, що ненавидів, коли можна було просто сказати "мені боляче".

Батько не відповів. Просто поклав руку йому на плече.

Вони ще постояли трохи.

Кожен у своїй тиші.

— Нам треба їхати, — сказав Джейк. — Я маю бути в церкві до третьої.

Батько кивнув.

— Це там, де сьогодні виступ?

— Так.

Я маю розповісти...

Не все.

Але досить, щоб хоча б одна людина задумалась.

— Ти готовий?

— Ні. — Джейк посміхнувся сумно. — Але тепер я знаю, що можу бути не готовим і все одно йти далі.

Машина повільно котилась вулицями. Осіннє світло лягало на лобове скло м’якими відблисками. Поки вони мовчали, грало радіо — щось без слів, фонова музика, що не вимагала участі. Іноді саме така музика потрібна, коли тиша вже сказала достатньо.

— Знаєш, — озвався батько, не відриваючи погляду від дороги, — я іноді думаю, що нам дали цей час... як другий шанс.

Не для того, щоб усе виправити, а щоб хоча б почати говорити. Без обвинувачень.

— Я теж думаю про це, — тихо відповів Джейк. — Пів року вже. З того дня, як мене виписали.

І досі... є ночі, коли здається, що я прокинусь знову там.

— А є ночі, коли хочеш прокинутись там? — запитав батько обережно.

Джейк мовчав кілька секунд, потім знизав плечима.

— Є ночі, коли не хочеш прокидатись взагалі. Але стає менше.

Батько кивнув. Розмова була спокійною, без драми. Вони вже пройшли крізь усе, що мало вибухати. Тепер — просто йшли.

— Сьогодні ж Ніка має прийти, — нагадав батько. — Я вчора купив ті макарони, які вона любить. Ті, з базиліком.

Джейк усміхнувся. Щиро, але тихо.

— Вона весь тиждень нагадувала мені про цю вечерю. Каже, якщо я ще раз забуду час, вона перестане мені довіряти кормити її кота, коли вона затримуеться на роботі.

— Кіт — це серйозно.

— Дуже, — підтвердив Джейк. — Це вже, знаєш, як диплом довіри.

Вони обидва посміхнулись.

— Знаєш, я не думаю, що ми колись станемо тим, чим мали бути, — сказав батько. — Але я думаю, що ми вже не ті, ким були.

— І цього... — Джейк подивився у вікно, де проносились дерева, — вже достатньо.

Машина звернула з головної вулиці і покотилась углиб кварталу, де їх чекали не лекції, не лікарі, не минуле.

А просто — вечеря, люди і тиха, чесна присутність.

Церква була повна. Здавалося, в кожному ряду хтось тримав чиїсь руки. Люди зібралися не заради видовища. Вони прийшли почути про зцілення. Про чудо. Про другий шанс.

Перед сценою — світло.

За нею — тінь.

Джейк стояв у центрі.

Мікрофон — біля рота.

Руки — не тремтять. Голос — рівний. Відточений. Але не фальшивий. Принаймні, так хотілося вірити.

— Моє ім’я Джейк Томпсон. І я був… — пауза, подих, — іншим.

Його голос лунав упевнено. Рівно, як у того, хто репетирував сотні разів — але кожного разу говорив по-новому.

— Я зробив речі, за які немає прощення. Я був у місці, де ні світло, ні звук уже не доходили. Я носив у собі голос, який називав себе другом. Він підказував. Захищав. А потім… почав керувати.

У залі — тиша.

Жодного кашлю. Жодного шурхоту.

— Тільки коли я втратив усе — коли на мені не залишилось навіть самого себе — я вперше по-справжньому побачив, хто я.