Розділ 14 Розчинення

Розділ 14

РОЗЧИНЕННЯ

Світло било в очі. Біле, холодне, неживе. Таке, що не гріє, а змушує кліпати, ніби намагаєшся закрити себе від світу. Спершу Джейк подумав, що прокинувся вдома. Потім — що це камера. Лише коли спробував підняти руку й відчув тугий тиск на зап’ястках, усе стало на свої місця. Руки були зафіксовані м’якими ременями, але настільки щільно, що відчувалось, ніби вони втиснуті в саму постіль. Пальці німіли. У роті — сухість, металева. У горлі — тяжкий присмак медикаментів. Він повів головою. Повільно. Поруч — стіна, блідо-сіра, порепана. Вгорі — камера. Під стелею — мікрофон. Навпроти — двері з віконцем, за яким миготіло холодне світло коридору.

Тиша була незвично густа. Вона не була спокійною. Вона була підслуховуючою. Вона чекала.

«Де я?»

І лише після цього — повільно, як вода, що наповнює порожню ємність, — в нього почало повертатись усвідомлення.

Він пам’ятав батька. Пам’ятав, як той кричав. Як він його бив. Пам’ятав… матір. Але там уже все було ніби крізь скло. Крізь звук. Як у воді.

І тут, у цій білій тиші, щось зашепотіло.

— Прокинувся?

Голос був знайомий. Ні, не ззовні. Він лунав десь усередині. Але не як думка. Не як спогад. Як хтось, хто давно поселився в ньому і чекав моменту, коли він ослабне.

— Ти добре все зробив, — продовжував голос. — Не хвилюйся. Вони не зрозуміють. Але ми з тобою знаємо, чому. Тепер усе змінилось.

Джейк хотів відповісти, але рот ніби був зліплений. Лише очі рухались, як у загнаної тварини. Паніки не було. Лише важкість. Втома. І невизначеність.

— Ти пам’ятаєш, як вони мовчали? Як сміялись за спиною? Як залишили тебе одного? — Тінь не підвищувала голосу. Вона нашіптувала, лагідно, як мати, що вкладає дитину спати. — Ти все правильно зробив.

Він знову повів головою. Усе тіло було повільним, ватним. Він не міг підвестися, але й не хотів. Не зараз.

«Це все було... Я?»

— Ти. Але не сам. Ми разом. Завжди разом.

І вперше — щось у голосі Тіні здалося йому неправильним. Як фальшива нота. Занадто лагідна. Занадто знайома.

— Я... — прошепотів він, ледь чутно. Голос звучав чужим. Сухим. Майже мертвим. — Я... вбив її?

Тінь мовчала кілька секунд. А потім — як завжди — відповіла просто:

— Вона дозволила.

— Я… — голос Джейка ледь зірвався з губ. У горлі боліло, як після довгого крику. Хоча він не кричав. Увесь цей час — мовчав.

Він вдивлявся в стелю, де лампа жовтим світлом освітлювала кожну тріщину, як ніби ті розломи були дзеркалом його думок.

— Я... вбив її, — повторив тихо. — Я справді це зробив.

В тиші щось напружилось. Як перед бурею.

Тінь довго не говорила. І коли заговорила — вже іншим тоном. Теплішим, ніж зазвичай. Неначе... обережно.

— Ти зробив те, чого вони заслужили.

— Вона... була моєю матір’ю.

— І що? Вона мовчала. Вона дивилась в інший бік. Коли ти просив очима — вона поверталася до плити. Вона дозволяла. Що ще гірше — вона виправдовувала.

— Але ж я... я міг піти. Я міг просто... не повертатись.

— Ти справді так вважаєш? Ти думаєш, що біль просто проходить? Що ти б збудував життя десь ще? — Голос став глибшим. Майже сердитим. — Подивись на себе, Джейку. Ти досі там, у дитячій кімнаті. Зі зламаними іграшками. З тишею за стіною, де мати знову нічого не сказала.

Джейк знову заплющив очі. Піт збирався на скронях. Подих — частий, ніби він тільки що прокинувся після кошмару. Але це був не сон.

— Я не хотів... Я не планував...

— Ти не планував — бо ми зробили це разом.

Ти ж сам сказав: «Вони мають заплатити». Ти хотів бути вільним. І тепер ти вільний.

На мить — тиша. Ніби Тінь дала йому зробити вибір. Але вона знала — він не зробить.

— Ми вчинили справедливо, — повторила м’яко. — Тепер... час продовжувати.

— Продовжувати?.. — його голос затремтів. — Ні. Я... я більше не можу.

— Можеш. І мусиш. Бо тепер вони всі прийдуть за тобою. Вони назвуть тебе чудовиськом. І знаєш що?

Пауза. Порізана тиша. Потім — шепіт:

— Вони матимуть рацію. Але чудовисько — це сила. Не слабкість.

Джейк мовчав. І в цьому мовчанні було щось страшніше за будь-який крик.

Стукіт у двері.

Металевий. Офіційний.

Замок клацнув. Двері відчинились.

Увійшов лікар — невисокий, сивий на скронях, у білому халаті. Табличка з іменем похитувалась на грудях. У руці — планшет, обмотаний гумками. Обличчя спокійне, але очі... очі дивились надто уважно.

— Джейк, доброго ранку, — голос рівний, без жорсткості. — Сьогодні в нас із тобою буде перша бесіда.