Розділ 13 Межа

Розділ 13

МЕЖА

Детектив сидів у власному кабінеті, що тепер здавався меншим, ніж був насправді. Стіни, пофарбовані у блідо-сірий, ніби навмисно давили на нього з усіх боків, наближаючись, як якщо б цей простір хотів його поглинути. Лампа миготіла. Її жовтувате світло не давало тепла — лише створювало враження чужості, мов чужий погляд, спрямований просто на лоба. На столі лежав новий звіт, судмедексперт більше не намагався додавати гуманності. Він просто писав факти: глибина порізів, траєкторія ударів, сила компресії хребта. І ще один знайдений символ — вирізаний на внутрішньому боці руки жертви, обведений чорнилом.

Шоста жертва.

Адам дивився на ці слова, ніби вони самі по собі могли почати дихати. Він уже не шукав логіки, все занадто ідеально, занадто чисто.  Це не виглядало як гнів. Це був задум. Повторення. Ритуал.

Його руки були нерухомі, але в очах — рухалась кожна думка. Він знову й знову проганяв у голові імена, зв’язки, фрагменти показань, записи камер. І знову поверталось одне ім’я. Те, яке ще кілька днів тому було просто елементом бази — Джейк Томпсон.

Не найпомітніший. Не найгучніший.Але той, що не підходив під жоден з шаблонів.

Він підняв телефон. Подивився на нього довше, ніж зазвичай. Рука тягнулась повільно. Наче не хотіла цього дзвінка.

“Родина Томпсон”

Пауза. Потім — вдих. Глибокий, затягнутий. І вихід.

Натиснув виклик.

Гудок. Один. Другий. Потім — чоловічий голос. Старший. Жорсткий.

— Томпсон слухає.

— Це детектив Чернов. Міське управління. Я звертаюсь до вас у справі, що стосується вашого сина, Джейка.

— Щось із ним?

— Не хотів би все обговорювати телефоном. Але… ми маємо кілька питань. Вам відомо, де він зараз перебуває?

— Хм… — коротка, важка пауза. — Давно його не бачив. Він живе десь на Бруклі. Точну адресу не скажу, але можу скинути вам повідомлення.

— Буду вдячний. Нам дуже потрібно з ним поспілкуватися. Поки що ми не висуваємо звинувачень — просто... є моменти, які варто з’ясувати.

— Ви думаєте… він?

— Я думаю, що краще перевірити зараз, ніж пошкодувати потім. Якщо він з’явиться у вас — будь ласка, одразу повідомте.

— Гаразд. Я вам надішлю адресу.

— Дякую.

Адам повісив трубку.

Ще один гудок лунав у вухах. Хоча зв’язок уже обірвався. Машина м’яко гуділа на рівному асфальті, але Адам не чув двигуна. В салоні було тихо. Занадто. Навіть рація мовчала. Ніби все місто затамувало подих, як і він сам.

Він проїжджав знайомими вулицями — тими, де раніше брав показання, зупиняв підозрюваних, ловив крадіїв. Усе виглядало буденно. Люди з кавою, світлофори, рекламні щити. Але десь у глибині цього порядку щось гнило. І саме туди він і прямував.

Він подумки повторював: «Це просто свідок. Просто розмова. Просто людина, яка була поруч.»

Але щось усередині вже не вірило цим фразам. Вони звучали, як самозаспокоєння. Як коли ти стоїш перед дверима і кажеш собі: там нікого. Але рука все одно лежить на кобурі.

Пальці правої руки були напружені. Ліва — імплант, відгукувалась важким металом кожного разу, коли він змінював положення. Старий бій. Старий біль. І він зараз чомусь особливо чітко про нього пам’ятав. Браклон-стріт. Стара частина району. Багато приватних будинків, кілька старих п’ятиповерхівок, що тримались на честі й фарбі. Вікна в квартирах, як очі: одні засліплені шторами, інші — чорні, мов порожнеча. Адам зупинився біля потрібного під’їзду. Дивився на двері кілька секунд, перш ніж заглушити двигун.

— Просто поговорити, — прошепотів сам до себе.

І вийшов з машини.

Двері на сходовій клітці за ним зачинилися з глухим звуком. Повітря у під’їзді було важким, сперте, з легким запахом цвілі та старого пластику. Світло мигало. Цей будинок ще пам’ятав інші епохи, інші імена на дверях. Адам підіймався сходами повільно, ступінь за ступенем, наче намагаючись дати собі час перед тим, як доведеться побачити, що чекає за дверима. У голові оберталась одна думка:

"А якщо все-таки це він?"

Двері — темно-сірі, без дзвінка. Лише потерта табличка, на якій уже майже стерлось прізвище. Він постукав.

Один раз…..Другий.

— Джейк Томпсон? Це поліція. Відчиніть, будь ласка. Я лише хочу поговорити.

Тиша. Лише гул лампочки в коридорі й звук чийогось телевізора з поверху вище.

Адам прислухався.

Ніби десь углиб квартири щось клацнуло. Можливо, меблі. А можливо — просто уява.

Він спробував ручку — зачинено.

— Томпсоне, — голос гучніший. — Я не збираюся вдиратись. Але якщо ви не відчините…

Ще одна пауза.

Його рука лягла на кобуру — не як загроза, як інстинкт. Він відступив на крок.

— Добре. Значить, за протоколом, але двері виявились відчининими. Темрява. І тиша, що пахне пилом і чимось іншим. Старим. Застиглим. Солодкуватим.