Розділ 12 Дорога додому

Розділ 11

РОДИННА ТРІЩИНА

Це був один із тих вечорів, коли у повітрі ніби нічого не важилося, але щось уже трималося в напрузі... Бар у центрі містечка — затертий, знайомий. За столом сиділи Джейк, Кріс і Алекс. Троє друзів із одним і тим самим — смутним — питанням: а що далі?

— Думаєш, реально податись в поліцію? — питав Алекс, крутячи склянку з колою.

— Може, — відповів Кріс. — Але не тут. У нас усе таке… замкнуте. Я хочу в місто. В реальність.

— А ти, Джейк? — спитав Алекс.

Джейк знизав плечима.

— Ще не вирішив. Може, тренерство. Або щось з психологією. Мені цікаво, як усе працює. Чому люди роблять те, що роблять.

— Бо всі трохи зламані, — усміхнувся Кріс. — І це єдине, що нас об’єднує.

Вони ще довго сиділи, балакаючи про майбутнє, плани, страхи. Усі троє знали, що це одне з останніх таких зібрань. Далі — випуск. Нові міста. Нові ролі. Але того вечора в повітрі ще трималася наївність. Тепла, майже дитяча.

Коли Джейк повернувся додому — було пізно. Його кроки ледь чутно відбивались у коридорі, і ще не зникли в повітрі, як він почув знайомий голос із вітальні. Спочатку — телевізор, потім — жорстке, обірване речення батька. Джейк уповільнив хід, підсвідомо намагаючись уникнути зіткнення. Та все одно увійшов — обережно, мов на поле бою.

У вітальні горів телевізор, і батько сидів, як завжди, мовчки — з прямою спиною і натиском у погляді. Вони ще не знали, але саме ця ніч стане точкою відліку. Першим сигналом, що все скоро обвалиться.

— Тобі не здається, що останнім часом тебе стало менше вдома? — запитав спокійно.

— Я був із друзями. Ми говорили про університети. Про вибір кожного.

— Вибір — це добре. Але вибір має підкріплюватись діями. А не лише словами. А ти знову прийшов пізно. І я не бачив тебе за підручниками останній тиждень.

— Ти вважаєш, що я все провалю?

— Я нічого не вважаю. Я бачу. І чим ближче до випуску — тим більше я бачу, що ти не готовий. Не в плані знань. У характері. Ти знову тікаєш.

І знову те слово — тікаєш. Як дзвін у храмі, що будить у Джейкові щось темне. Усе, що мало накопичуватись роками, почало прориватись назовні. Він стояв посеред вітальні, мов підсудний у власному домі, і навіть тиша між фразами відчувалась як вирок.

У серці щось починало зриватися з гальм. І вже тоді — всередині — народжувалась відповідь, але вона ще не вимовлена. Вона зростала. Краплина за краплиною.

Літо. Сім років тому. Вечір, схожий на всі інші: липка спека, крик стрижів і запах підсмажених бургерів із місцевої забігайлівки. Джейк сидів на задньому дворі, схилившись над склянкою з крижаним лимонадом. Втомлений після ранкового тренування і вечірнього футболу, він просто ловив момент — той самий короткий, що трапляється між юністю й болем.

— Може, хоч сьогодні візьмешся за книжки? — голос батька, різкий і без емоцій, перерізав атмосферу, як ніж через папір.

— Я маю ще три тижні до екзамену, — не піднімаючи погляду, буркнув Джейк.

— І що ти з ними зробиш? Висидиш на лавці в парку, як твій старший брат? У нього теж було "ще три тижні".

— При чому тут Джеремі? — різко підвів голову Джейк. — Він же поїхав! У нього своя дорога!

Батько підійшов ближче. В його очах горіло не роздратування — щось глибше. Розчарування, що пішло вглиб настільки, що стало отруйним.

— У тебе немає дороги, Джейк. Бо ти не йдеш. Ти просто тікаєш.

— Я тікаю від тебе, — прошепотів Джейк. І додав гучніше: — Тому що ти ніколи нічого не бачиш. Я щодня на полі. Я працюю. Я вчуся. Але тобі потрібно тільки одне — контроль.

— Мені потрібна дисципліна. І син, який не стане посміховиськом.

— Так? А ти ким став?

Тиша. Батько довго мовчав, потім просто розвернувся й пішов. Мати з'явилася через кілька хвилин. Принесла воду. Сіла поруч, не питаючи нічого.

— Ти не розумієш, мам, — сказав Джейк. — У нього все — через силу. Навіть любов.

Вона поклала руку йому на плече.

— Твій тато — важкий. Але він боїться. Боїться, що ти зламаєшся, як зламався він. І він думає, що жорсткість — це турбота. Що тиск — це любов.

— А ти? — спитав Джейк, не дивлячись на неї. — Ти вважаєш, що це нормально? Стояти мовчки, коли він кричить? Коли він давить?

Вона довго мовчала. Її погляд зрушив у темряву за вікном.

— Я не завжди була такою. Але з роками втомлюєшся сперечатися. І починаєш думати, що тиша — це спосіб зберегти сім’ю.

— Але вона не збереглась. Ми чужі, — сказав Джейк. — Я сам із цим. А ти... Ти просто зникла

— Не буває пізно, поки ми поруч, — прошепотіла вона. Але її голос звучав так, ніби вона намагалась переконати вже не його, а себе.

І Джейк уперше подумав, що мати — не союзник. Не посередник. Вона була мовчазною частиною системи. Вона знала все. І дозволяла.

Вона нічого не відповіла. Просто залишилась поруч. Але навіть у цій тиші було щось нестерпне. Не підтримка — капітуляція. І коли Джейк озирнувся, він побачив не матір, а жінку, яка боялась тиску більше, ніж болю. Він подумав: можливо, вона зламалась раніше, ніж він. Можливо, він лише продовження того, що в ній згасло.