Розділ 10 Сліди звіра

Розділ 10

СЛІДИ ЗВІРА

Ранок почався із запаху свіжої кави й металу.

Ізольована зона парку, загороджена стрічками й напханими журналістами. Детектив Адам Чернов стояв над тілом, тримаючи пластикову чашку з кавою, яка вже встигла вистигнути в його руці. Він не пив. Він дивився.

— Бог мій... — озвався молодий патологоанатом, що стояв навпроти. — Це вже не вбивство. Це якась...звірство.

— Ні, — спокійно сказав Адам. — Це повідомлення. Для когось. Або для всіх.

Тіло лежало на спині. Те, що залишилось від обличчя, було рознесене і... позбавлене людських рис. Очі вирвані. Щоки розітнуті вгору до скронь. Волосся вирване клаптями. Пальці — поламані, деякі — зникли зовсім. Вивихи, відкриті переломи. Синці. І рани, які виглядали, як результат годин тортур.

— Це... — патологоанатом запнувся. — Схоже, що вона була живою більшість часу. Це не напад а ніби планомірна деконструкція.

Адам мовчки кивнув. Погляд сковзнув до найближчої камери — звичайна паркова система відеоспостереження.

— Камери працювали?

— Зникли записи з двох. Відео не записувалось. Або було видалено. Дуже акуратно. Людина розуміє техніку.

— Психопат і технар. Гарна комбінація.

— І... — патологоанатом затнувся знову. — Він залишив... знак.

— Який ще знак?

Той відкрив сумку, витягнув пакет із доказами. Всередині — шматок тканини. На ньому — знак, вирізаний гострим предметом. Не літера. Не цифра. Ніби частина алфавіту, що не належить до жодної мови.

Адам вдихнув. І відпив холодної кави.

— П’ята. П’ять тіл. І щоразу — цей знак. Він веде гру.

Його напарниця, детектив Софі Рейн, підійшла з блокнотом.

— Усі вбивства — в межах міста. Жодного зв’язку між жертвами. Один — викладач. Інший — охоронець. Третя — підліток. Потім — жінка, яка працювала в супермаркеті. І зараз — вона. 22 роки. Студентка. Вивчала графіку. Ніколи не була ні під слідством, ні в психіатрії. Абсолютно «чиста».

Адам дивився на тіло. Дивився, і мовчав. Бо знав — убивця не просто хоче вбивати. Він хоче, щоб його чули. А значить — скоро буде знову.

Сцена, яка відкрилася вранці, запам’яталася їм обом надовго. Труп дівчини, знайдений у парку, був найжорстокішим з усіх. Софі Рейн стояла з боку, притиснувши руку до грудей, ніби намагаючись фізично зупинити відразу, що рвалась зсередини. У її блокноті — слова, розривчасті думки.

— Він працює без поспіху, — сказала вона. — Кожен рух — продуманий. Але що важливіше: він вірить у те, що робить. Вірить, що має право.

Адам підійшов ближче. Права рука — з металевим фіксатором, зазвичай нерухома, зараз пульсувала болем. Він майже не відчував її в холоді. Але не звертав уваги.

— Нікого не бачили. Ніхто нічого не чув. П’ятеро вбитих. Всі — різного віку, різного статусу, без зв’язку між собою.

— Окрім... методу, — додала Софі. — І символу.

— Символу, — підтвердив Адам. 

Софі зиркнула на тіло. В очах — тріщина між відразою й цікавістю.

— Це може бути розлад. Психоз із переконливою системою. Можливо, нав’язливі марення. Відчуття вищої місії. Може, голоси...

— Або голос бога, — тихо сказав Адам.

Софі підняла голову.

— Ти про що?

— Нічого. Просто здогад. — Він відвернувся, зробив ковток кави й пробурмотів: — Ми наздоганяємо привида.

Із-за огорожі вибухнув крик журналістів. Камери, мікрофони, руки з диктофонами.

— Чернов! Коментарі! Що знову?! Хто вбивця? Ви щось приховуєте?!

Адам зробив кілька кроків до стрічки. Не для заяви — для погляду. Він дивився на натовп, а бачив щось інше. Мережу. Хижака. Що грається. І залишає сліди, щоб їх шукали — але не знаходили.

Софі підійшла тихо.

— Ми втратили контроль над інфопростором. Преса вже придумала прізвисько — "Звір".

Адам лише стиснув щелепу.

— Нічого. Він нас кличе. Ми йдемо.

Звіт з місця події, надісланий кількома хвилинами пізніше, тільки підкріплював те, що вони бачили власними очима. Сцена злочину була настільки стерильною, що здавалося — тіло саме себе понівечило. У морзі було холодно й тихо. Вентиляція шелестіла, мов листя в далекому лісі. Патологоанатом, професор Журавський, обережно торкався тіла металевими інструментами, роблячи помітки.

— Ось тут, — він показав пальцем на ребра. — Кістки зламані послідовно. Один за одним. Не через удар, а через тиск. Сила велика, але контрольована.

Адам стояв осторонь, зосереджено спостерігаючи.

— Щоки розрізані однаково. В глибину — 4 міліметри. Ні більше, ні менше. Це не імпульс. Це навмисно.

— Камери нічого не зафіксували? — запитав Журавський.

— Саме це найстрашніше. В усіх п’яти випадках за хвилини до вбивства система або відключається, або відео просто… зникає. Спецвідділ по цифровій безпеці працює вже другий тиждень. Один із серверів показав стороннє втручання — висококласне. Технологічно — майже безслідно.