Розділ 9 Очі Тіні

Розділ 9

Очі Тіні

Тінь мовчала вже кілька днів. Не тому, що зникла — вона спостерігала. Вичікувала. Давала Джейку простір, щоб сам дійшов. Це мовчання було не тишею, а напругою, що згущувалась. І ось, одного вечора, коли кімната тонула в сутінках, а чай давно охолов, голос знову з’явився.

— Нам потрібно поговорити.

Джейк сидів на краю ліжка, дивився в екран, що не світився.

— Про що?

— Про тебе. Про справедливість. Про баланс.

— Я не хочу більше говорити.

— А довго ще будеш тікати? Вони ж не зникають, Джейку. Всі ті, хто з тебе сміявся. Хто ламав. Хто принижував. Вони живуть. Живуть так, ніби нічого не сталося.

Він зітхнув. Руки тремтіли — чи то від втоми, чи від страху, що ця розмова таки дійде до суті.

— Серед них є один. Той, хто вирішив твою долю. Пам’ятаєш, як ти стояв у кабінеті після екзамену? Як просив пояснення?

Джейк заплющив очі. Картина спливла сама — тісний кабінет, запах старої кави і парфуму. Слова викладача: «Можна домовитись. Але так — не вийде». Він не заплатив. І не вступив у магістратуру. Мрії — розтрощені одним підписом.

— Він досі живе тут. Ти сам знаєш. Просто раніше ти не був готовий.

— І що ти хочеш?

— Вбий його, нагадай йому що за всі вчинки потрібно відповідати.

— Я… не можу його вбити.

— Ще ні. Але ти вже хочеш. Ти вже бачиш. Я покажу тобі, як.

Наступного дня Джейк ішов вулицею без мети. І тоді побачив його — сивого, трохи згорбленого, з тією ж гіркою усмішкою. Викладач стояв у черзі за кавою. Джейк не підходив. Спостерігав. Тінь мовчала, але відчувалась — як тиск на грудях.

Того ж вечора вони зустрілись випадково — чи, може, ні — у крамниці. Чоловік впізнав Джейка.

— Ти... здається, Джейк, так? Ти з моїх останніх курсів. — Голос був обережний, мов ковзаюча тінь. — Як ти?

— Живу, — відповів Джейк стисло.

— Добре. Добре. Я радий це чути. Часи складні, але ти тримаєшся. Молодець. — Містер Баймон трохи нахилив голову. В його очах на мить промайнуло щось схоже на ностальгію, чи, може, каяття.

— Ви ще викладаєте? — спитав Джейк, ковтаючи гіркий клубок у горлі.

— Ні... Звільнився два роки тому. Втомився. І, якщо чесно... — він затнувся, дивлячись на свої руки. — Іноді важко забути, яка ти мразота. Я не всім зробив добре, Джейку. Є люди, чиї мрії я зруйнував. І не через знання, а через... себе. Свою слабкість. Жадобу. Тоді здавалось — це просто система. А тепер я прокидаюсь ночами й думаю про очі. Очі тих, кого я зрадив.

Він поглянув на Джейка напрочуд щиро. — І ти — серед них. Я пам’ятаю той екзамен. Пам’ятаю, як ти стояв у дверях. Як мовчав. Я тоді... я вже знав, що ти не даси мені нічого. Але я все одно поставив тобі "двійку". І тепер я живу з цим.

Він опустив очі. І саме в ту мить у Джейка стиснуло груди. Але Тінь вже підійшла впритул.

— Він жалкує, — прошепотів Джейк подумки.

— Ні, — відповіла Тінь. — Він просто боїться. Йому страшно, бо перед ним стоїш ти. Не студент.  а Суддя, який вершить його долю.

— Може, він змінився? Може, варто дати шанс?

— І що ти зробиш із цією слабкістю? Перетворишся знову на хлопчика? Чи станеш тим, хто вершить справедливість? Добре цього разу я тобі ще допоможу.

У цю мить сумніви розтанули. Не зникли — згоріли, як лист у полум’ї. І Джейк знав, що наступного разу, коли вони зустрінуться, він вже не слухатиме.

Посмішка. Порожня. Як пластиковий пакет у вітрі. І саме вона розпалила щось у Джейку.

Протягом тижня він кілька разів бачив його. Спершу — випадково. Потім — цілеспрямовано. Слідкував. Запам’ятовував маршрути. Як хижак.

— Поговори з ним, — радила Тінь. — Подивися в очі. Згадай усе, перш ніж покласти кінець.

І він підійшов. Вони обмінялись кількома фразами. І врешті вирішили зібратись на пиво. Старий погодився. Дурість. Чи впевненість, що його ніхто не чіпатиме? Який же довбень.

— Слухай, я тоді не мав вибору, — сказав викладач, містер Баймон. Він викладав психологію особистості й мав репутацію жорсткого, але талановитого лектора. — Система. Тиск зверху. Я… я просто робив, що треба. Ти думаєш, це легко було? Заливаючи в себе наступну пінту пива. 

— Ти завалив мене за хабар, — сказав Джейк, сидячи навпроти. В руках — кухоль, пиво в ній уже тепле. — І ти добре це знаєш.

містер Баймон усміхнувся куточками губ, ковзнув поглядом по кімнаті, як шукаючи вікно для втечі.

— Це було давно, — нарешті сказав він. — У тебе було багато шансів. Ти був розумний хлопець. Але життя — не завжди чесне.

— І тому ти зробив його ще більш нечесним?

— Я... так вчинили всі. Мені теж треба було годувати сім’ю. Ти ж не думаєш, що я це робив із задоволенням?

— А хтось помер, коли ти це робив? — голос Джейка став глухим. — Хтось поховав свої надії? Бо я — поховав. І я пам’ятаю, як ти дивився мені в очі, коли я благав тебе хоча б пояснити.