Розділ 8 Вогонь

РОЗДІЛ 8

ВОГОНЬ

Ранок був мокрий. Не дощовий — саме мокрий. Схоже, ніч наситила все навколо вогкістю: в бетонних тріщинах стояла вода, автобус прибув облитий, наче з душу, а трава, яка росла крізь паркан навпроти складу, скидалася на волосся, щойно витягнуте з ванни. Джейк підняв комір куртки, ковзнув карткою по терміналу біля прохідної й махнув охоронцю. Той у відповідь тільки пирхнув — чи то привітання, чи то застуда. Усередині складу пахло кавою та мастилом. Джейк знайшов у себе куточок під навісом і присів, розтираючи долоні. Рутину він вже навчився приймати — ранкова перекличка, формальні інструкції, розвантаження ящиків.

— Ну що, історик, готовий сьогодні штурмувати піраміди? — гукнув Джордж, напарник, з іншого боку вантажної рампи. Він тримав пластиковий стаканчик з кавою й, як завжди, виглядав так, ніби тільки що прокинувся, хоча було вже пів на дев'яту.

— Лише якщо там не буде бюрократів. — Джейк ухопив рукавички.

— Бюрократи там якраз і правлять, дружище. Але нічого, я прикрию твій тил. — Джордж посміхнувся, відпив з кави й почав возитися з гідравлікою.

День розвивався повільно, як завжди. У ящиках нічого нового: коробки з пластиком, меблі, запчастини. Джейк виконував роботу мовчки, зосереджено, дозволяючи механіці процесу заповнити мозок. Це був єдиний спосіб не думати.

— Бачив ту дівчину з третього під'їзду? — запитав Джордж, коли вони сиділи на перекурі за бетонною колонною. — Вчора ввечері, у магазині? У платті — як у фільмах шістдесятих.

— Та ні, я вчора рано ліг. Голова гуділа.

— Гуділа, каже. А в мене голова гуде, коли я її б'ю об стіну. А твоя гуде сама по собі? Це, брате, вже по-серйозному. Треба лікувати.

Джейк не відповів. Посміхнувся. Мовчки викурив до кінця. І знову — на лінію. Джордж жартував, іноді розповідав історії з армії. Вони не були надто смішні, але в голосі Джорджа була та проста впевненість, якої не вистачало Джейку. Він тримався за цей голос, мов за гачок над прірвою.

Обід пройшов звично. Консерва, чай, кілька роздруківок із графіком на завтра. Потім — знову навантаження. Сонце трохи визирнуло з-за хмар, і навіть подумалось, що день може стати кращим.

Коли вони повертались з розвантаження чергової вантажівки, Джейк зупинився. В повітрі щось змінилось. Було якесь непевне тепло, не те природне, не те техногенне.

— Ти це відчуваєш? — запитав він.

— Що саме? — Джордж витер чоло. — Смердить чимось. Пластик?

Джейк підняв голову. Над навісом, де зазвичай лише клубиться пил, зараз повільно і вперто піднімався чорний дим. Жирний, тягучий, ніби з розплавленого жиру.

І тут щось защеміло у скроні. Джейк на мить завмер. Потім почув.

— Запах смаженого м’яса, м-м? — прошепотіло в голові. Голос був ледь знайомий, мов старе радіо в сусідній кімнаті. — Ти ж його пам’ятаєш. Той самий, що тоді. На п’ятому поверсі. Вони кричали, Джейку. Джейк рефлекторно стиснув кулаки, немов намагаючись виштовхнути голос із голови. Озирнувся. Нікого. Джордж стояв, вивчаючи клуби диму.

— Чорт, — тихо мовив Джейк. — Склад...

Інстинктивно вони обоє рвонули вперед. З того місця, де ще пів години тому стояв Джейк, зараз ліз вгору димовий клубок. Повітря пахло гірко. Страшно. Як тоді...

Але це було лише початком.

Усередині склад виглядав, ніби вирваний із якогось пекельного сну. Дим клубився важкими хвилями, що осідали на все — на коробки, балки, навіть на самих людей. Вогонь уже просочився по правому крилу, де зберігалися палети з дерев’яними меблями. Тріщав пластик, тріщали полиці, щось гупало, падало й стогнало металевим скреготом.

— Містер Сіммонс! — гукнув Джордж, прикриваючи рот курткою. — Він мав бути на зміні. Казав, що перевіряє генератор!

Вони побігли між рядами, оминаючи димові завіси, з яких зрідка вигулькували силуети стелажів. Ставав нестерпний жар. Джейк відчув, як куртка прилипає до спини, а шкіра на обличчі пече, ніби її дряпає наждачка.

— Містер Сіммонс! — знову крикнув Джордж, тепер вже дужче, на надрив. Але у відповідь — лише гудіння полум’я.

На мить Джейку здалося, що він побачив когось — фігура блиснула в червоному сяйві за рогом підсобки. Вони рвонули туди. Джордж ішов попереду.

— Там! Я щось чув! — крикнув він і повернув у вузький прохід.

Гуркіт. Ніби лопнув балон або впала частина перекриття. Джейк навіть не встиг крикнути, коли поперечна металева балка обвалилася разом із уламками полиці просто на Джорджа.

— НІ! — закричав Джейк і кинувся вперед.

Клуби диму. Металевий стогін. Усе змішалось. Він вхопився за край балки — гаряча, мов плита. Обпік пальці, відсмикнувся. З-під завалу було видно лише руку Джорджа — вона здригнулася один раз і затихла.

— Джордж!! Чуєш мене?!

Ніякої відповіді. Лише сипіння полум’я і гул диму.

— Ти нічого не зможеш зробити, — пролунав голос. Спокійний, тягучий. Тінь. — Ти знову запізнився. Як і тоді. А пам’ятаєш, як він сміявся? Гарний був голос…