Розділ 3 Невидимий ворог

РОЗДІЛ 3

НЕВИДИМИЙ ВОРОГ

Джейк, спершись на шафу, пролежав до ранку, не рухаючись. Його втомлені очі втупилися в тьмяне світло, що поволі пробивалося крізь вікно. Кімната, залита першим світлом, все ще зберігала відлуння нічного безладу.

Ранкове сяйво лягало на підлогу, відкидаючи довгі тіні, які танцювали на уламках зруйнованого притулку. Він залишився сам серед залишків свого маревного стану. В голові крутилася лише одна думка: «Це було насправді? Чи я вже просто зламався?» Зрештою, Джейк знайшов у собі сили встати. Кожен крок давався важко, ніби тіло саботувало його бажання зрушити з місця. Але він ішов, бо інакше — застряг би в собі назавжди. Кімната носила сліди нічного вибуху: розкидані речі, вивернутий стілець, зламані полички — все це було гострим нагадуванням про внутрішній шторм, що вирвався назовні. На кухні тьмяне світло ліхтаря відкидало моторошні тіні на пошарпані меблі. Ніяких привидів, ніяких голосів — але напруга не зникала. Джейк повільно оглядав кожен куток, шукаючи хоч якусь ознаку того, що ніч не була просто кошмаром. Але все було по-домашньому брудне, звичне, банальне.

— Чорт, цього просто не може бути… — пробурмотів він, присівши, схопившись за голову. Розум метався між страхом і сумнівами. Він підійшов до шафи, з якою напередодні не зводив погляду. Довго стояв перед нею, вдивляючись у зачинені дверцята, наче вони могли дати відповіді. Потім, глибоко вдихнувши, потягнувся до ручки.

— Добре. Досить. Настав час подивитися правді в очі. Двері відчинилися зі скрипом. Усередині — лише порожнеча. Тінь, затхлий запах, нічого більше. Жодного натяку на нічний жах. Тільки темрява.

— Що за... нічого? — Джейк завмер, вдивляючись у темряву. — Це все було в моїй голові?.. Плід обдовбаного мозку?.. Його плечі повільно опустились. Змішані полегшення й розгубленість накрили з головою. Відчуття було схоже на те, коли прокидаєшся в незнайомому місці й не можеш згадати, як туди потрапив.

— Порожньо… Як і в мені. Як і в цьому всьому.

Зачинивши дверцята, він відчув, що найбільший жах — не в тому, що хтось чи щось стояло за тією шафою. А в тому, що цього ніколи й не було. І якщо весь кошмар народився всередині нього — тоді потрібно шукати відповідь в іншому місці.

У клубі було гамірно. Пульсуюче світло, гучна музика, спітнілі тіла навколо — все, як завжди. Але для Джейка нічого вже не було звичним. Бас гупав не в груди, а в голову. Його нутро стискалося щоразу, як мерехтіння неону виривало з темряви чергове обличчя. Він шукав Карла — і боявся його знайти.

— Карле, сучий ти син… — прошепотів, пробираючись через натовп. — Де ти?

Старий знайомий з’явився, як завжди, зненацька — мов виринув із самого клубного диму. Його постать була худорлявою, трохи зігнутою, волосся скуйовджене, а погляд — все той самий хитрий.

— Джейкі! Я вже думав, ти зник назавжди! Ти ж знаєш, як це буває…

— А ось ти де, суко… — тільки й встиг прошипіти Джейк і вдарив. Різко, сильно, прямо в щелепу.

Карл хитнувся, торкнувся рота, в очах з’явилось щось середнє між здивуванням і втіхою.

— Ого... Ти що, з глузду з’їхав? Я думав, ти прийшов борг віддати, а ти мені — в зуби. Джейкі, ти мені штуку винен, не забув? Чи думаєш, я той, кому гроші з неба падають?

— Це зараз не важливо, — Джейк ще тримав руку напруженою. — Що ти мені тоді дав, Карле?

Карл посміхнувся, все ще тримаючись за щелепу:

— Просто дещо для покращення вечора. Трохи емоцій. Щось легке. Не скигли.

— Що саме? — голос Джейка зривався. — Кажи.

— Звичайний екстезі. MDMA. Нічого такого. Не помреш, не ти перший.

— Галюцинації можливі? — Джейк схопив Карла за комір.

Той тільки хмикнув:

— Галюцинації? Джейкі, ти навіть не почав. Це ж не просто приход. Це досвід. Це двері. Це рівень, на якому світ — інший. Рутинне зникає. Є тільки палітра. Ти не ловив кайф — ти тільки глянув.

— Якщо ще раз будеш мені нести цю маячню — приб’ю на місці. — Джейк говорив тихо, але у ньому все кипіло.

— Ой, Джейкі… Ти що, образився? Реальність — вона ж у тебе в голові. Те, що ти бачив — ти сам собі показав.

— Мені треба забиратись звідси, — нарешті сказав Джейк. Спокійно. Майже втомлено.

— Двері он там, — кивнув Карл. — Але пам’ятай — від себе не втечеш. І з грошима не тягни. Якщо кинеш мене, поговоримо інакше. Ти ж не хочеш, щоб я ламав тебе, правда?

— Я не дозволю тобі керувати моїм життям. Хочу сам розібратись. З мене досить, — відповів Джейк.

Карл тільки посміхнувся.

— Побачимо. Світ — сцена. А я тут лиш граю свою роль. Але май на увазі — наступного разу я вже не буду жартувати.

 Коли Джейк проштовхнувся до виходу, прохолодне нічне повітря вдарило в обличчя, різке і живе, наче ляпас. Ліхтарі відкидали довгі тіні на безлюдний тротуар, а віддалений гул міста бринів десь на фоні, мов старе радіо. Слова Карла ще звучали у вухах — їхній сенс крутився десь глибоко, наче уламок скла під шкірою, але натомість в ньому зароджувалося щось нове. Рішучість.

Його кроки були рвані, вулиці — знайомі, але тепер відчувались інакше. Світло вітрин мерехтіло, як стробоскопи в голові. Кожен відблиск на мокрому асфальті здавався відлунням спогаду. Місто, яке раніше було тимчасовим укриттям від буденності, зараз перетворилось на лабіринт. Вузькі провулки нагадували петлі, що затягуються з кожним кроком.