Глава 7

Я так і знала, що піти на цвинтар вночі було жахливою ідеєю. Навіщо я погодилася на цю провокацію, й гадки не маю. 

Через зухвалу некромантку мені довидиться мерзнути серед сотні могил всю ніч замість того щоб відпочивати в кімнаті гуртожитку.

Десять годин до цього:

Я сиділа за столом в їдальні та розмовляла з Клею, як раптом я почула дивну розмову за сусіднім столом за яким сиділи чотири учениці з групи некромантів.  Вони щось дуже гучно обговорювали. 

- Мілі ти жахлива некромантів на нашому факультеті. Навіть мертвого кота призвати не можеш. - проговорила чорнява дівчина.

 Вона насміхалася над дівчиною навпроти. Та не могла й слова на свій захист  сказати.

- Що не можеш навіть слова сказати? Некчемо... - знову почала говорити та зухвала некромантка.

Я не витримала та вирішила поставити її на місце. Еля хотіла мене зупинити, але я помахала головою що потрібно.

- Чому ти до неї чіпляєшся? - суворо запитала я.

Вона поглянула на мене як на пусте місце. Мене це розлютило.

- А ти ще хто? Теж некчема як ця недонекромант? Йди звідси доки можеш. - насміхаючись проговорила вона.

- Це я тобі раджу йти звідси , та не чіпай... - стоп, як її звати? Я підійшла до дівчини яку захотіла захистити. - Як тебе звати?

- Мілі... - здивовано відповіла вона. 

- Так, не чіпай Мілі. - серйозно та без каплі сумніву проговорила я. - Я не знаю що у вас трапилося, але не потрібно так з нею.

Дівчина на мене серйозно поглянула та загадково посміхнулася. Вона встала з стільця та підійшла до мене.

- Як тебе звати відьмо? - запитала вона.

- Емілія. А ти?

- Дженні. - відповіла вона. - Не хочеш парі? - запитала вона мене.

- Навіщо воно мені?

- Якщо ти виграєш його, я попрошу вибачення в Мілі та більше не буду її чіпати. Домовилися? - Протягуючи свою  руку до мене проговорила Дженні.

Я поглянула на Мілі, та помахала головою що не треба з нею спорити. 

Але ж я не я, якщо не прийму її виклик. Я потиснула її руку погоджуючись на спір умови якого я ще не знала.

Інтуїція кричала мені, що це погана ідея, але я її не слухала.

Вночі Дженні покликала мене за академію, коли всі вже спали.

- Емілія умова парі в тому щоб ти одну ніч витримала на цвинтарі до ранку. - сказала Дженні. - Цей цвинтар розміщений на території академії, та він являється місцем для тренування некромантів. Якщо ти витримаєш тут ніч тоді ти перемогла, а якщо ні тоді будеш некчемою в академії разом з тією недонекромантом.

Я поглянула на цвинтар, від нього якоюсь дивною енергією віяло, але я не зрозуміла якою саме.

Коли я зайшла на територію цвинтаря, то Дженні залишилася на зовні чекати мене. Не знаю чому, але мені здається що тут щось не так.

Я вирішила пройтися далі, як раптом за спиною я відчула пильний погляд. Повернувшись туди я побачила чорний силуєт з червоними очима який пильно дивився на мене. 

Дивно але мені здалося що всі мертвеці мали лижати в могилах, а піднімали їх лише на тренуваннях.

Здається тут щось не так. Я злякавшись почала тихо відступати назад, але дорогу до виходу мені перегородили ще двоє таких же дивних силуєтів.

Що мені робити я не знала. Тому почала чарувати заклинання вогню що їх налякати, тому що знищити я їх ніяк не могла.

Але здається в мене нічого не вийшло, вони лише почали дуже активно на мене насуватися, що для звичайних мертвиців це не природньо.

Я почала тікати, але все було марно. Я перечепилася через могилу, яку не помітила в темряві, та сильно забила ногу. Я гадала що це кінець, як раптом  побачила світло не зрозумівши звідки воно взялося.

Потім з'явився Річард та занепокоєним поглядом подивився на мене.

- Емілія ти як? - запитав він, беручи мене на руки.

- Річарде як ти тут опинився? - червоніючи запитала я. Навіть забула що в мене болить нога. - Відпусти мене.

- Емілія заспокойся...

КІра❤️