Епілог

Вибір. Світ завжди дає нам шанс йти чи не йти стежиною, котра прокладається. Ось ти стоїш, дивишся на неї й підсвідомо знаєш, куди приведе. Та попри це, все одно йдеш. Поруч є інша. Можливо не одна. Ти озираєшся, але ж так шкода робити крок назад, втрачати те, що вже є. Бо це вихід з зони комфорту. Хто залишає місце, де все знайоме? Так, колись, аби ця зона комфорту стала такою, довелося зробити крок у невідоме, втім, минув час і ти не здатна більше не подібне. Не здатна, бо так сильно боїшся втратити те, що приносить бажане, що плюєш на зміну тебе самої. Змушуєш забути, що наразі вабить геть не це. Частинка "я" тихо шепоче, що можна було б зійти з доріжки, спробувати інше. Але підсвідомість рятує. Вона огортає страхами, ставить стіни, волає — навіть не думай. І ти не думаєш. Дозволяєш хлопцю нести себе на руках, вирішувати за тебе, обирати, хоч не розумієш чому ж він так прив'язався. Чи суперництво з братом? Щось інше? Справжнє? Ні… не зовсім. Якби було справжнім Маріан сам би рятував, сам би спустився за мною, а не залишив це брату. Я б так вчинила. Кинулася б вниз, якби там була людина, котра викликає щемливі почуття. 

Маріан поїхав. 

Нехай зараз ми їдемо до нього, як і планувалося, і все ніби позаду, але не він пішов шукати, сподіваючись, що жива. Це зробив Марк, який від самого початку був проти нас. Зробив, чхавши на все. Зробив, навіть якщо він сам і створив небезпечну ситуацію. Слова Маріана досі у голові. Раптом його старший брат організував усе? Тільки б нам завадити… Раніше подібні дії викликали б обурення. Марк був проти, але відверто кажучи, не так сильно він намагався нас зупинити, як це звучало на словах. Отже, які ж висновки? Винен чи ні? 

Дивлюся на Маріана. Стискає кермо так, ніби воно винне у всіх бідах. Питання злітає з язика швидше, ніж наказую собі не ставити його:

— Чому ти псуєш життя Марку? Що такого накоїв твій брат? 

Данте зціплює зуби. Жовна напружуються. Йому явно не подобається, але я маю знати. Хочу знати. Не так давно запитувала з яких причин Маріан зі мною, адже Марк проти. Тоді він відповів, що я і псування життя Марка — різні ситуації. Але я не замислювалася, що такого має зробити людина, щоб його ненавиділи й мстили?

— Брі…

— Ні, скажи. Я пам'ятаю, — наші стосунки наперекір Марку не через твою помсту, чи як це правильно назвати. Я не питаю чи псуєш його життя зараз. Я запитую, чому? Яка причина? 

Спершу Маріан мовчить. Обдумує. Вагається. Кілька разів поглядає на мене. Врешті наважується.

— Це погана історія моєї сім'ї. Скажімо так, мій зведений брат скоїв те, що не мав. 

— Стосовно тебе? 

Маріан хмикає.

— Моєї матері. 

— Вона жива? — не знаю чому саме це питання. Складно уявити, що ж такого можна накоїти, щоб тебе ненавиділи.

— Ні. Батько помер, коли було сімнадцять. Мама тоді з вітчимом почала жити. Марк став мені братом. А потім…він дещо зробив. Вітчим його прогнав. Згодом мама почала втрачати свідомість. Лікарі шукали причину, але не могли. Запізно виявили пухлину у голові. Мама померла. Вітчим переїхав за океан. — намагається розповідати байдуже, та варто заплющити очі й чути біль. Маріан не пережив смерть мами досі. Мабуть, ніколи й не переживе, як і я.  — Через шість років після його вигнання, боротьби мами, я залишився сам. У мене не залишилося нікого.

— Ти прийшов до брата? 

— Так.

Більше Маріан нічого не каже. Решту часу мовчимо, навіть коли приходимо до нього додому. Хлопець допомагає дійти до вітальні. Саме тут він перетворюється з хлопчика на турботливого чоловіка. Заварює нам чай, приносить смаколики й вмикає фільм. Я не зізнаюся, що хочу відпочити. Залишаюся з ним стільки скільки потрібно. Якщо кіно допомагає йому, нехай. Адже я сама перебуваю у стані сюрреалізму. Кілька годин тому могла померти, по-справжньому, якби не Данте. Кілька годин тому моє життя висіло на волосині, я була готова прийняти смерть, змирилася… А зараз знову відчуваю жагу до життя. Поранення — дурня. Головне — Раміль покараний, всі цілі, життя йде далі. 

Засинаю прямо у вітальні. Крізь сон відчуваю як Маріан кладе мене на бік й поправляє ногу. Торкається вище колін, веде до стегон, даруючи жадане тепло. Поволі сон повністю зморює. Я втомилася. Страх витягнув усі сили. Надто багато пригод на мою долю. Попри поранення, ніч минає непомітно. Сон настільки міцний, що будить мене дивний дзвін й тряскіт. Розплющую очі й кілька хвилин приходжу у себе. Вчорашні події майорять на підсвідомості, я не готова поки їх обдумати. Повністю прокинутися змушує крик Маріана. Його голос, повний гніву, ненависті й болю:

— Ти підробив! Це підробка! 

А слідом тихий, байдужий, ніби немає нічого у цьому світі, що могло б його збентежити.

— Вчора я не просто так викликав лікаря. Тест займе близько дев'яти днів. Те, що ти бачиш — лише попереднє підтвердження слів твоєї матері! 

— Ні! — голос Маріана ламається. — Ні. Брехня. 

— Вона сама розповіла мені. Прізвище назвала! 

— І що? Ні! Я не вірю! 

— Мар, — дивно, вперше чую як голос Марка стає тихішим, ніжнішим. Навіть лагідним. — Я все розумію, це складно. Саме з цих причин я був проти. Тому не давав вам розвивати все так, як того бажаєте. Сабріна…

— Ні.

— Тому й приїхав сюди. — наполегливо продовжує. — Ідея бізнесу виникла на фоні, мав же чимось займатися! Я не просто так діставав її діда з тією крамницею! 

— Робив все настільки обережно, що я навіть не підозрював? — гірко запитує Маріан. — Приховував правду, як завжди. Ти тільки ламати вмієш. Все навколо, Марк! Все! Ти приходиш і руйнуєш чужі життя. 

Данте зітхає. Маріан, наскільки можу зрозуміти, щось знову жбурляє. Звук битого скла несеться приміщенням. 

— Через дев'ять днів ми знатимемо точно. Поки їдь звідси. Інакше я завалю її роботою, що ночуватиме в крамниці. Не давай приводу так вчинити. Ти знаєш, в роботі не жалкую нікого. 

— Пропонуєш збрехати їй? Вона питала, вона… Ти бачив як вона в очі дивиться? Наче ти її всесвіт! — хлопець знову щось розбиває. Не віриться, що може поводитися так.