Глава 20

Несподівано відривається від дверей, на мене йде. Не вірю, та він обіймає. Мої слова щось змінили. Вивернули правду в інший бік. Не маніпуляція, не брехня… Можливо те, що я сама у них вірю? Але я справді була налякана. Маріан не знає, що на мене напали. Не знає, що з моїм тілом могли щось зробити, що у його брата ночувала, спала у його ліжку, у його домі… Він вірить мені. Впевнений, що злякалася сварки, поцілунку… А я мовчу. Не кажу, що то єдине. Не кажу про те, що потім було. 

— Хей, — пальцями у волосся заривається. — Я тут. Я ж пообіцяв рятувати тебе. Якщо Марк лякає, отже і від нього врятую. — тон інший. Теплий, лагідний, сповнений затишку.

Мене струшує. Рвуся на шматки. Ніби я — крихке скло і хтось нещадно топчеться по ньому. Уламків ніколи не зібрати, надто мілкі. Болить душа. Виє чомусь. Через провину? Чи Марка? Маріана? А може це радість? Я боялася, що все. Гадала, що з Маріаном нічого не буде, не пробачить. Була розбитою, адже хлопець дав надію… Але ось він тут. Вірить. Обіймає. Тримає та продовжує обіцяти захищати. Рятівник, який сам знайшов мене. Рятівник, який чомусь не кидає на поталу долі. 

Може він подарунок від Всесвіту? На противагу Марку? Дар, який маю цінувати та берегти? Світ простягає руку допомоги з його поміччю. Показує, що я можу бути не просто донькою бідноти та п'янчуги. Немов на зло, пригадуються слова помічниці пана Данте. “У них складні стосунки. Маріан давно пообіцяв Марку псувати його життя. Завжди.” — раптом слова Яни програються прямо зараз? Раптом я просто розмінна монета? Може Маріан бачить те, чого не бачу я?

Сумніви жеруть душу зсередини. Кидають від бажання вірити до бажання зрозуміти доброту молодшого Данте. 

Приміром, що як слова Марка “не з нею”, означають не відразу від мене, а щось інше? Раптом Маріан просто продовжує свою місію з псування його життя? І це Марк рятує насправді? Який шанс на те, що ззовні все виглядає по одному, але правда в іншому? У протилежному? 

— Чому ти це робиш? — відсторонююся. В очі хлопцю зазираю. Я хочу правди. Хочу теж знати — можу вірити. Довіряти. — Скажи, будь ласка. Мене вчора поцілував твій брат, а ти кажеш, що рятуватимеш. Чому? 

Маріан м'яко усміхається. Пальцем по губах веде. 

— Ти мені подобаєшся, — зі всією чесністю каже. Карі очі теплі-теплі. — Тебе поцілував мій брат, не ти його. Це вирішує усе. 

Чомусь віриться мало. Та внутрішнє бажання бути коханою просить не зважати. Ось же він, тут, в обіймах тримає. Не сердиться. Мене виправдовує. Навіщо опиратися? Шукати відповіді? Хіба я не можу справді подобатися? Маріан же не знав хто я, до того як на озері знайшов. Я ж вже попрощалася з нами. А тут нова надія.  Для чого шукати підводні камені, коли все лежить як на долоні? 

Втім, наважуюся запитати:

— Мені розповіли, що ти пообіцяв псувати життя Марку. Ти робиш саме це? Він проти нас, тому ти намагаєшся зберегти усе? 

Тішить, що хлопець очей не відводить. В мої дивиться твердо. Хоча…не складно брехати, якщо вчитися. Ще й такій, як мені. 

— Віриш цим словам? — хмикає. — Брі, псування життя братику, і ти — дві різні речі. Я сидів з тобою, поки спала, хоч і не знав, хто ти така. То дай відповідь сама на питання: я намагаюся зберегти, тому що брат проти, чи тому, що ти подобаєшся мені? 

Кусаю губи. Маріан пальцями потилицю лоскоче, перебирає ними вниз, по хребцях. 

— Чому я тобі подобаюся? — пискаю.

Тепер він сміється. 

— Кумедна. Подобаєшся і все. Красива, цікава, начитана, активна, розумна. З тобою весело. Ти хочеш пізнавати світ. Хочеш спробувати усе. Мене це вабить. Хочеться захищати тебе. Берегти.  

Складно приймати компліменти про себе, коли все життя чула лише лайку. Хочу вірити. Боже, я так сильно хочу вірити Маріану, що готова на все, лише б ці слова щодня чути. Поруч з ним просто й легко. Дихати можна спокійно. Навіть тягар на плечах легшим стає, не баластом, який все життя несу. 

Якщо не бреше... Якщо не Марк причина, хіба  можу не дати собі й шансу? Він тут. Зараз. Тримає. Я почуваюся у коконі тепла, який захистить. Врятує. З Маріаном не потрібно шкірою емоції зчитувати, не потрібно боятися, почуватися напруженою. Він не той, поруч з яким, ти по лезу ходиш, постійно напружена. 

— Я думала, все. 

— Нічого не все, — за підборіддя пальцями піддіває й накриває губи поцілунком. 

Піддаюся. Притуляюся до хлопця. Ніжність викликає трепет. Не жар, не пожежу, не відчуття, як вперше, коли здавалося шкіра стала чимось розпеченим, а геть інше. Домашнє. Спокійне. Тихе. Просте. 

Відповідаю як виходить. Дах зносить від емоцій. Ейфорія накриває. Лише гіркота у кутку серця тихо нагадує про ніч. Про ранок. Ніби каже “я тут почекаю, порадій поки”. Вирішую не казати Маріану про вчорашні події. Не варто. Якщо Марк не розповів, і я не буду… 

— Якщо ми вже все з'ясували, я б хотів запросити у кінний клуб. Любиш цих тварин? 

Наші обличчя так близько. Маріан торкається чолом мого чола. 

— Трішки боюся.

— Я буду поруч. 

Киваю. Серце наповнюється очікуванням. Ми домовляємося, що ввечері Маріан забере з дому. Спершу потрібно попіклуватися про дідуся. Решта — потім. 

День минає за роботою. Марина намагається з'ясувати, що між мною та братами, та я ігнорую її так само вміло, як у школі. Замикати крамницю залишаю дівчину. Сама мчу у магазин за продуктами, купую м'ясо, сир, крупи, солодощі та їду додому. Дідусь зустрічає з подивом й радістю, глянувши на пакети. 

— Що це? — з порогу питає, допомагає нести все на кухню.

— Пан Данте зарплату дав.

— Скільки ж ти витратила? — шаркає капцями по лінолеуму, поки продукти розкладаємо разом, а потім починаю готувати.

— Мало, дідусю. 

— Така велика зарплата? — не вірить, сумнівається.

Розклавши все починаємо готувати разом. Нарізаю м'ясо та овочі, а він змащує хліб маслом й кладе зверху сир.