Глава 11

Повільно озираюся. Марк вже тут, за руку хапає, вище ліктя. Одяг в обличчя жбурляє,  у ванну вштовхує. Не встигаю й зрозуміти, за дверима голос Данте холодом пронизує навіть стіни.

— Казав — не торкатися її. Нікого тут. 

— То її чи нікого? — лукаво у відповідь. В голосі грайливість. Бажання наперекір піти. — Уточни, братику. 

Я не бачу їх, але судячи з тону, між ними напруга. 

— Ти їхав, не варто було повертатися. — наче крізь зуби промовляє Данте старший. 

Притуляюся до дверей. Слухаю, поки одяг до себе притискаю. 

— Ти мене відправив. Уяви, якби я не побачив те, що ти пропустив. Бачив напад у твоїй новій крамниці? Бачив, що з нею той чоловік зробив! — обурюється Маріан. 

— Не бачив. Доклали, коли ви сюди зайшли. 

— І все? — бурхливо реагує. — Це тебе змусило рухатися? Ми тут, у твоєму комплексі! 

— Він її батько. Схоче, до поліції звернеться. Чужі сім'ї не наш пріоритет. Я не рятівник бідних дівчат. — ігнорує випад про нас обох. 

— А він ще не там? Бо я планую звернутися. — уїдливо кидає. — Я рятівником буду! 

— Це її життя. Її батько. А ти, — голос тихішим стає, загроза навіть мене торкається примарним дотиком. — ніякий не рятівник. 

— Байдужий покидьок, — гиркає Маріан. — Це ж тебе пограбували! 

— Краще бути, як ти? — голос Марка пронизує наскрізь. Байдуже, що між нами відстань і стіни. — Звабити усмішками, взяти, що тіло просить, а потім поїхати? Кинути? Захоче — попросить допомоги! Ні, то нехай сама вигрібає! З рештою я розберуся без вашої з нею участі! 

— О так, на тебе ж дивишся і просити про щось хочеться. —  гнівно.

— Я не бачив проблем з комунікацією у Сабріни, заспокойся. Книги вона захищати вміє. Не просить, отже не потребує. 

— Ну так, твоя позиція крута! Я знаю чому так, ти захищаєш себе! 

Марк хмикає. 

— Твоя думка мало цікавить мене. Їдь куди тебе відправив. На цьому все. 

— Я все одно не лишу її.

— Бери будь-яку, крім неї, — сухий тон в крові кригою нищить все. 

— Сабріна не річ, Марк. Ти не батько і не мати, щоб вказувати! 

Тиша. Вона дзвенить у вухах після слів Маріана. За дверима не чути руху. Чи є брати? Пішли може? Залишили? 

Швидко одягаюся. Мені вже байдуже на все стає. Ще не вистачало стояти між братами. Я просто хотіла довіритися, виправити цей вечір. Хотіла любові, хоч краплю. Виявляється просити про захист треба. А може про все… Та я ж не збиралася, загалом… Маріан сам примчав, і я вдячна йому. Він запропонував, а я відмовитися не могла, бо…сил немає, тіло кричить про порятунок. Душа благає вже припинити страждання. Серце тепла хоче. І все. Ніяких зобов'язань. Мабуть, Данте боїться, що зв'язок з братом перетвориться на проблеми, та я не збиралася ніяких проблем додавати. 

— Вона не з тих, кого ти маєш завойовувати. Востаннє — їй дай спокій. 

Я відкриваю двері. Дві пари різних очей на мене спрямовані. Погляд сирени ненавистю випалює. Карий же, теплом огортає. 

— Можеш не боятися, я не претендую на статки твого брата чи щось інше, — чітко вимовляю з порогу. — І не планувала. Маріан просто прийшов на допомогу. Зробив те, — голос тихішим стає, бо правду з серця вириваю, — що ніколи ніхто для мене не робив. Допоміг. Просто так, тому що міг. 

Марк крок робить, а таке відчуття, що на мене небо падає. Задихаюся. Холод в потилицю дихає. В грудях серце тіло у полон бере, стискає, змушуючи його тріщати. Я суха земля, що води століттями не бачила. Змучена, стражденна, випалена, просякнута жаром і льодом одночасно. 

— Мені байдуже. Ви разом — ні. — кожна буква в легенях діру робить. Боляче так. Дуже. 

Не потрібна. Всюди зайва. Бідна дівчина, котру рятувати не хочуть. Бо не заслуговую, певно. Не варта, щоб зусилля докладати. Не з тих, заради кого світ знищать. 

— Тебе не питатимуть! — втручається Маріан. 

До мене йде. За плечі обіймає, пригортає, стіною стає між нами. Притуляюся. Кожна молекула благає, щоб тримав так завжди. Чхати, що відбувається, лише б тримав. Хоч хтось. 

Данте робить кілька кроків. Перед нами обома завмирає, в очі мені дивиться, не брату. Стискаюся. Внутрішні дзвоники волають про небезпеку. Відчуття, що копаю яму собі. Нам всім. 

— Коли ти збиратимеш уламки свого “я”, знай, що я буду тим, хто розтопче рештки. Не зібрати допоможе, а навпаки. Стосується обох. 

Марк розвертається та йде геть. Мовчання спалює кисень. Давить. Горлянку стискає, гіркістю у роті залишається. Двері замикаються. Маріан встає переді мною, долонями по плечах водить, в очі дивиться. 

— Все буде добре. Не хвилюйся. Тобі не доведеться збирати уламки свого я. Самій вигрібати. Мій брат вважає, якщо його самого життя потріпало та загартувало, то інші теж мають це пройти. Моя думка інша. Якщо я можу захистити тебе, то скористаюся можливістю.

Чесно, відверто, щиро лунає, що губи тремтіти починають. Маріан сам вірить в те, що каже. Киваю. В обіймах хлопця опиняюся. Мені теж хочеться вірити. Хочеться, аби слова правдою були, як і мотиви хлопця. Він вже врятував, і мене… тягне до нього. Все тіло, душу, кожну клітинку. Стою зараз, тону в ароматі терпкого парфуму, шоколаду, шкіри, й розумію — на місці. В теплі. Захищена. Його руки на мені, як стіна. Серцебиття, як мелодія світу, котрий привів добру людину у моє життя. 

— Мені шкода, що ви посварилися через мене, — бурмочу. 

Маріан хмикає.

— Ми завжди сваримося. Не зважай. 

Згодом нас переривають працівники комплексу. Ми вечеряємо, Маріан розповідає різні жарти, і це неабияк допомагає впоратися з тривогою, яку поселив Марк. Ніч проводимо на ліжку, повністю одягнені. Я сплю в його теплі, закутана у силу й приємні аромати. Хлопець не робить спроб зблизити нас фізично, а я не наполягаю. В душі на якийсь час тихо стає. Спокійно. Мозок припиняє генерувати страхи, не витягує на поверхню спогади, біль, страждання, впевненість у власній нікчемності.