Глава 10

Як працювати, якщо тіло б'є мілке тремтіння? Наче землетрус, тільки масштаб біди стосується лише мене. Марк пішов, Маріан теж, а я все ще тут, за крамничкою. Не можу з місця зрушити. Наказую собі глибоко вдихнути. Ще раз. А потім ще раз. Наче відпускає. Принаймні на секунду так здається.

Поки не передумала йду у крамничку.  Всередині все болить.  Ковзаю очима по фасаду, по відновлених стінах й застигаю на порозі. За стійкою, за моїм місцем, стоїть нова бариста —  Марина. Ще нікого немає, тож ми з нею маємо повно часу аби роздивитися одна одну.  Колишня однокласниця не приховує презирства. Я для неї завжди буду бідною, донькою п'янчуги, напівсиротою, котра полюбляє заритися у книги, сховатися у вигаданих світах, лише б реальності оминути. 

Крокую до стійки. Знімаю куртку й, коротко привітавшись, йду до комори. Там, крім раритетних видань, є книги у ящиках, котрі потребують ремонту. От цим і займусь. Врешті-решт, це моя крамниця, навіть попри те, у що Данте її перетворив і чия вона за документами. Моя робота — книги відновлювати, а не з Мариною шукати спільну мову. 

Діставши все, що мені потрібно, сідаю неподалік Марини. До нас приходять перші відвідувачі, підозрюю, що це ті гості, з лісу. Принаймні, я бачу їх вперше, отже туристи залучені Марком. Марина вправно справляється з обов'язками, якби мені не хотілося іншого. Заварює їм каву, пропонує смаколики, рекомендує взяти будь-яку книгу з полиці й почитати, поки насолоджуються напоями.  Я весь цей час підклеюю стару книгу. 

Так минає день. Кілька осіб запитує чи можна принести свої книги, а натомість взяти тут щось. У розмову вмикаюся я, розповідаю, що обмін чи купівля без проблем, а можна просто читати тут, навідуючись в крамницю щодня. 

За новим графіком ми працюємо до одинадцятої  вечора. За десять хвилин до закриття Марина вимикає апарат, миє все й, без прощань йде, кинувши, щоб замкнула я. Дивлюся їй услід. Внутрішнє почуваюся напружено. Дівчина заважає. Шум теж. У моїй крамниці завжди було тихо, ніхто ніколи не вмикав тут музику, не сміявся, бо не сидів так довго. Тепер завдяки столикам, каві, — перший робочий день був наповнений відвідувачами. 

Відкладаю книгу. Майже закінчила. Перевіряю чи дійсно усе вимкнене, проходжуся залом, складаю книги, котрі гортали відвідувачі. Ще раз окидаю оком приміщення, раптом за спиною чум шум. Обертаюся. У дверях мій батько. Одразу горлянку стискає паніка. Я знала, що він повернеться. Просто, сподівалася, що не так швидко. 

— Я не одразу впізнав твою крамницю, — з порога починає. 

Видихаю. Намагаюся вгамувати підсвідомий страх. Прошу дівчинку, котра в дитинстві так багато разів бачила його гнів, не реагувати. 

— Навіщо прийшов? 

Посмішка шакала, не інакше. Спʼяніле обличчя, блиск в очах — Юрій Лебідь вже хильнув. 

— Казала, грошей немає. А це? — рукою в напрямку нового інтер'єру змахує.

— Не моє. — відрізаю. 

— А чиє? — уїдливо. Очима обводить усе. — Гроші, Сабріно. Твоєму татові потрібні гроші. 

— На оковиту сам заробляй! 

Щоки батька червоніють, в колір судин в очах. Йде до стійки, ніби на нюх чує, що там каса, яку сьогодні відкрила Марина. 

— Нічого не чіпай! 

Батькові чхати. Відкриває касу й дістає звідти гроші. А що складного — шухляду відкрити? Ловлю його за руку, пробую вирвати з пальців гривні. Юрій штовхає мене. Ледве втримуюся на ногах, щоб не знести собою нічого навколо. 

— Не твоє! Поклади на місце! — скрикую.

Йому байдуже. Він забрав все, бо так хочеться, бо може. Обійшовши стійку ногою збиває один зі столиків. Сміється, зупинившись, до мене обертається. 

— Я завтра ще прийду. 

Киплю від гніву. Кидаюся до нього. Потрібно забрати гроші, вони ж не мої, а Данте належать. Так, сума мала, але судячи з принциповості чоловіка, справа буде не у сумі. Не вистачало, щоб мене звинуватили у крадіжці. 

Юрій не очікує такого тиску, тож спершу не рухається. Я лізу в кишеню й дістаю гривні. І тоді він наче з ланцюга зривається. За хвіст хапає, штовхає у бік стелажів. Кричить. Репетує так, що вуха закладає. Я і не одразу усвідомлюю, що на голову сиплеться кілька книг. Закриваю обличчя руками, слухаю, не розбираю слів. Тремчу. Гнів та образа рвуть зсередини, шкіру ріжуть, кістки дроблять. А потім стає так тихо, що дихати припиняю. Забираю долоні від обличчя, обводжу поглядом крамницю — столики валяються, деякі книги та предмети декору поміж них. Батько пішов. Покалічив, як завжди, й зник. 

Встаю, зі сльозами на очах прибирати починаю. Болить мені. Болить за життя, за те, що людина, котра любити мала б, нищить. Болить, що все так. Справляюся за пів години. Лише тоді виходжу з крамниці. Замкнувши двері, чую шум. На дорозі зупиняється монстр, я одразу впізнаю машину Данте, лише він на такій їздить. Але, до мого подиву, звідти виходить не той Данте, якого чомусь чекала. На асфальт ступає нога Маріана. На губах тепла усмішка, а в карих очах співчуття. 

— Мені так шкода, що я не міг одразу примчати.

Не розумію. Нічого не розумію. Чому йому шкода? Він бачив? Знав про батька? Як?

— Для чого? — пошепки питаю. Голос хрипне від сліз. 

— Там камера, — поглядом на крамницю за спиною вказує. — Я бачив усе. 

Розгублено кліпаю. Камера? Отже, за мною спостерігали? Служба безпеки чи охорони Марка, теж бачила? А він сам? Дивився й?... 

— Тоді ти дійсно спізнився, — вимовляю. Якщо і Маріан бачив, то швидше за все спостерігав. Йому було байдуже, як і всім завжди… — Але ти й не мав рятувати мене. — додаю. Нас ніколи ніхто не жалів, і я не чекаю цього тепер. Мені й не потрібен жаль. 

— А хто мав? Я за містом був, їхав в інше вже,  далеко, щоб встигнути. Побачив, одразу сюди повернув. 

— Чому? — голос ламається. Емоції тягнуть сили, до землі кидають. — Чому повернув сюди? 

— Може моє покликання — дам у біді рятувати? — тепло усміхається. 

Ці слова ламають мене. Я мала б сказати, що рятувати не потрібно, що впораюся, що зможу… Але я так втомилася протистояти всьому сама. Втомилася, у дев'ятнадцять відчувати себе жінкою зі стажем у півстоліття. Втомилася нести відповідальність.