Глава 5

Ми залишаємося одні. Данте відступає, наче стояти близько до мене неприємно.

— Як багато у тебе раритетних видань такого класу? — громом голос його проймає.

— Люди зносять різне, — ухиляюся від прямої відповіді. 

Чоловік веде очима по стелажах. Поки його люди не встигли все винести, тож книг ще достатньо. Він не знає, що раритетні, справжні скарби, я тримаю у комірчині. Мабуть, та дівчина якраз пішла туди, а от Данте ще жодного разу не був.

— Це я зрозумів. 

Повертається до мене. Знову ковзає очима сирени по мені. Зупиняється на скроні. Складно сказати, що в його погляді, бо він не демонструє справжніх емоцій. Та і, яка йому різниця? Я — ніхто. Його зобов'язали рік гратися з нашим магазином і тоді приймати рішення, та піклуватися про нас чи щось інше, не входить у ці обов'язки. Він і не збирався, звісно ж, подібним займатися. 

— Де лежить твоє різне? — сухо лунає. 

Змахую рукою у напрямку комірчини. Данте одразу направляється туди, я слідом. Завмираю між одвірок, поки чоловік роздивляється різні видання. На вигляд зношені, але такі цінні. 

— Книги мої, — подаю голос. — Вам віддали землю на якій стоїть магазин. Дали право бути його власником, але книги мої. 

Ігнорує. Дивлячись на його рівну спину та розправлені широкі плечі, складно сказати, що на думці. Він бере кілька видань. Одне з них це "Рембрандт", Штутгарт, 1906 року. Книга німецькою, проте Данте це мало бентежить, він відкриває її обережно гортаючи старі сторінки. 

— Книги належать мені, — прибиває словами до землі та кладе видання назад. — Питання: хто приніс їх тобі. 

Розвертається, минає мене і йде на вихід. Відповісти не дає. Та і, не лунали останні слова питанням. Йду слідом. Серце стискається від того, що не можу йому нічого відповісти. Обурення їсть мене, сидить в горлянці не маючи шансу на вихід.

Опиняємося на дворі. Марк оглядає працівників, які в очікуванні стоять, здається, всюди.

— Хто ніс книги на смітник? — питання беземоційне, але саме через це в'їдається в шкіру голками.

Я одразу знаходжу дівчину, вона стоїть поруч з тим зловісним ящиком, де скарби, геть не книги. 

— Я? — чи то питає, чи стверджує.

— Звільнена. Наказу про смітник не лунало. 

Дівчина понуро опускає погляд. Йде одразу, що дивує. Не обурюється, взагалі ніякої реакції. Невже за таке звільняють? Помилка карається так жорстоко? 

— Можливо не варто було так різко? — пискаю позаду. 

Данте ігнорує. Одним поглядом повертає усіх до роботи. Наказує книги виносити бережно, а про решту працівники знають. Потім звертається до мене:

— Ти можеш їхати додому, кілька днів будуть роботи. 

Намагається оминути мене, поки я, відсунувшись, пропускаю працівників в приміщення. 

— Це мій магазин. Якщо вже вам так хочеться зробити його красивим, то я теж братиму участь. 

Марк знову ніяк не показує емоцій. Взагалі нагадує робота. Обличчя холодне, вічно німе, очі магніти, але лише через колір, а не те, що у них. Звичний вислів про те, що вони — дзеркала душі, ніяк не відносяться до Данте. Навіть у позі не змінюється. Стоїть горою, на яку доводиться дивитися задерши голову. 

— Ти востаннє кажеш, що він твій. — крижаним тоном. — Хочеш брати участь? Тобі до неї, — вказує на дівчину, котра фотографує приміщення. — Разом створите інтер'єр. 

— Дякую, — видихаю. Це перемога. Перемога ж? 

Тільки роблю крок, а Марк несподівано хапає за руку вище ліктя. Відчутно стискає, щоб не вирвалася. Питає байдуже:

— Ти впала? 

Одразу розумію, що має на увазі. Він же з першого погляду побачив мою скроню, помітив синець, припухлість. 

— Ні. — відрізаю. Веду очима по його пальцях, котрі мене тримають. Потім на нього дивлюся. 

Мить. Коротка й довга водночас. Дивна, сповнена чогось незрозумілого. Того, що і не хочу розуміти, не хочу визначати...

Відпускає. Розтискає палець за пальцем та крок назад робить. Я тікаю. Серце гупає у животі навіть. Голова починає боліти. Все клекоче, гуркоче, бринить у мені. Не розумію, і не хочу розуміти, чому. Витісняю думки. Викидаю почуття та емоції. Вони зайве. Потрібно заблокувати, бо те, що відчула — не моє. 

З дівчиною, про яку казав Марк, я проводжу наступні два дні. Її звати Яна, вона займається розробкою інтер'єру усіх приміщень пана Данте. На відміну від нього самого, Яна дуже приємна. Те, що пропонує, подобається. Книгарня перетворюється на стильний та сучасний бук магазин. Тож, на третій день починається втілення нашого бачення у життя. 

Минає тиждень. Батько поки не навідує нас з дідусем. Я весь час  проводжу з працівниками Данте, проте він сам більше не приходить, всім керує Яна і я. Дивно, що мене слухають, і навіть страшно. Не звикла я наказувати, тож все лунає проханням. 

Фасад антикварної лавки обшивають чорним матеріалом під старовину. Всередині стіни частково зроблені з дерева, частково пофарбовані у чорний з золотими потертостями. На стелі голі лампочки, але вони відрізняються від звичайних. У цих всередині якісь проводки, котрі світяться.  Стелажі стоять рядами, займають половину лавки, на які тепер бережно ставлять книги. Ті, що у комірці були, винесли, а тепер занесли назад, теж пофарбувавши стіни й поставивши полиці. Проте, за наказом Марка, кожне видання поклали у красиві коробки. 

Іншу частину магазину займає ще два стелажі, щоправда, вони під стінами, на яких виставлені старі речі. Тут і машинки друкарські, і статуетки, і срібні тарілки. Біля входу повішаний старий раритетний телефон червоного кольору. В центрі розміщені круглі столики із зістареного дерева. А моя стійка перетворилася на острівець, де тепер не лише є ноутбук, а ще й кавовий апарат. Позаду полиці, на них милі вазончики з моху, фоторамки з зображеннями книг або читачів. 

Коли все закінчується, приїжджає Данте. Входить у лавку та оцінює усе. 

— Добре, — каже, Яна киває, явно задоволена.