Цю історію я почула від моєї бабусі, яка виросла в мальовничому селі серед карпатських гір. Було це давно, а, може, й не дуже. Бабуся вже й сама не згадає.
Жила собі у тій місцевості молода пара — Василь та Орися. Любили один одного, навіть одружитися повесні хотіли, коли батько Василя із заробітків повернеться.
Так у них все добре було: голубилися, горнулися одне до одного, наче два ніжних лебеді. Василь то поцілує, то обійме, то милим словом назве. Орися теж тяглася до любого, наче паросток до сонця. Така ідилія була. Всі в селі їх одружили давно, вже й не звертали на них уваги.
Василь у коханої навіть ночувати залишався. Але про то ніхто не знав, бо ж все було вирішено — весілля скоро.
Ніщо не віщувало біди, допоки у селі не з'явилася нова жителька — жінка на ім'я Павлина. Ніхто не знав, звідки вона взялася. Непримітна така, низького зросту й худа, мов палка. Але щось у ній було таке, щось містичне в її очах. Ніби чорні вони були, як ніч, і великі, наче у дикої кішки.
Дехто її просто боявся, а дехто обходив п'ятою дорогою, щоб не зв'язуватися.
Жила Павлина на краю села. Одна мешкала у старому будинку. Колись хата належала Горобині — жінці з сумнівною репутацією. У селі навіть ходили чутки, що вона була відьмою, найімовірніше — чорною. Уміла ворожити й володіла чарами. Дехто розповідав, що вона молодість вміла повертати, але за це просила страшну ціну.
Правда чи не правда то була, але прожила Горобина довгих сто двадцять років. До самісінької смерті мала хороше здоров'я й самопочуття.
Тож Павлина теж була темною конячкою. Ніхто не міг зрозуміти, як вона наважилася жити у тому моторошному будинку.
Минав час. Василь з Орисею жили звичним життям. Він по господарству їй допомагав, усе, що треба, робив. Хату утримував в порядку, бо ж його любонька була сиротою.
— Васильку, ходи сюди, я зеленого борщу приготувала. Твого улюбленого, – крикнула Орися, допоки чоловік був у сінях.
— Вже йду, голубонько. Тільки от дороблю роботу, – гукнув Василь.
Орися була чудовою господинею. На столі стояв не тільки борщ, а й пампушки, галушки в сметані, запашні варенички з цибулькою.
— Ти ж, моя господарочка, – намовляв Василь й ніжно гладив дівчину по голівці.
Орися, наче тендітна троянда, розквітала поряд із коханим.
— Це все для тебе, Васильку. Не можу дочекатися, коли ми вже з тобою життя пов'яжемо, – промовила дівчина й поклала голову на плече чоловіка.
— Скоро, любонько, вже дуже скоро, – нашіптував Василь між палкими поцілунками.
Та недовгий вік був їхнього кохання. Стала помічати Орися, що змінився її наречений: став похмурим та відстороненим, не бажав з нею розмовляти й ділитися наболілим. Нічого не цікавило Василя, ходив похмурий, наче хмара. У всьому вбачав тільки погане. А потім і до Орисі перестав ходити. Іноді заскочить на декілька хвилин й знову зникає на два або й три дні. Чула Орися від сусідів краєм вуха, що її Василь до тієї хати на край села подався, де жила Павлина, та дивна й страшна жінка.
Василь же ні спати, ні їсти не міг, все про ту жінку думав. Тягло його до неї з неймовірною силою. Не біда, що люди казали про неї: «Двічі вдова та вже й не така молода!» Нічого Василя не зупиняло. Навіть сльози колись коханої дівчини зараз тільки дратували. Ходив Василь навколо тієї хати, у вікна заглядав. Ніяк його душенька заспокоїтися не могла. Допоки врешті не побачив він її —Павлину. З того дня геть втратив розум. Ніхто йому більше не був потрібен, тільки вона.
Почав Василь ходити до Павлини щодня й щоночі. Рідко тепер до Орисі заглядав, але й покинути не міг, бо відчував свою провину перед нею.
Як то кажуть, потрапив Василь до любовного трикутника, з якого не міг вийти. З одного боку кохання, а з іншого — обов'язок. Не мав волі Василь сказати Орисі правду, що остогидла вона йому, що інше личко ночами сниться, що не кохає більше.
Так тривало досить довго, допоки Павлина сама не зробила вибір за чоловіка.
— Васильку, негоже тобі до Орисі ходити, якщо ти зі мною любишся, – промовила солодким голосом жінка.
— Звідки ти дізналася? – оторопів Василь.
— Я багато чого знаю.
— Заприсягаюся, що обов'язково їй все розповім Тільки дай мені трохи часу. Шкода мені її. Вона, наче щеня беззахисне.
— Ну то й що? Ти маєш розповісти їй правду. Скільки це буде тягтися? – не вгамовувалася Павлина.
— Пробач, мила. Я все їй розповім. Обов’язково.
— От і чудово. Зроби це якомога швидше, бо вже до наступної весни народжу й, мабуть, хрестини справляти доведеться, – зітхнула Павлина.
Не очікував Василь, що так все швидко відбудеться, але нічого робити, треба Орисі правду сказати. Все одно вона йому не потрібна. Хоч як та доведеться розірвати це коло.
Пішов Василь до колишньої та й вилив усе, як на духу. От так, щоб відразу себе від її серця відрізати, бо не варто давати марних сподівань дівчині — нехай йде свого щастя шукати.
— Василику, любий, як це так? Чому ти вирішив покинути мене? Невже та інша тобі миліша? – в сльозах шепотіла Орися.
— Заспокойся й не плач. Це життя. Не винен я, що іншу покохав. Зрозумій, – грубо промовив Василь.
— Та хіба ж так можна? Ножем по серцю. Я ж кохаю тебе... Все пробачу, тільки залишся, — Орися кинулася до колін Василя й заридала.
— Встань і не принижуйся, бо це огидно. Май власну гідність врешті, – гаркнув Василь.
— Але я не зможу без тебе жити. Ти до мене ходив, жінкою своєю зробити обіцяв. Що тепер про мене люди в селі скажуть? Який сором, – Орися витирала гіркі сльози.
— Тебе тільки це хвилює, Орисю?
— Ні. Але ж ти обіцяв, що не покинеш. Ніколи. І кохати будеш завжди.
— Мало чого я обіцяв? Ти ж ще навіть не дружина мені, – обурився Василь.
— Була б тобі дружиною, якби на іншу не проміняв, – Орися встала й поплелася до ліжка.
— Годі. Нарешті ти все знаєш, тому бувай здорова. Піду я. Краще уяви, що мене взагалі не було у твоєму житті, – буркнув Василь. Потім вийшов і гучно зачинив за собою двері.
Всю ніч Орися проплакала у подушку. На ранок сили геть покинули її. Не хотіла вона ані їсти, ані пити. Голова постійно боліла й світ білий бачити не хотілося.
Звільнилася Орися з роботи й весь час сиділа в хаті, зачинившись на всі замки. Ніщо її більше не турбувало, бо серце боліло й душа, немов чорна стала. Не знала, що робити дівчина, тому й наважилася на ризикований крок — пішла до ворожки. Хотіла приворот на Василя зробити, тільки б повернувся.
Розклала ворожка карти та подивилася у чарівне дзеркало. Тільки сумно похитала головою.
— Нічого вже тут не зробиш, дівчино. Все!
— Чому? В чому справа? – не розуміла Орися.
— Приворожений він. Якщо ще один приворот зробиш, то зі світу його зживеш.
— То, може, відворот зробити? Тоді він знову до мене повернеться? – з надією спитала Орися.
— Не можна. Це дуже сильна чорна магія. Тільки деякі відьми вміють нею користуватися. Пороблено на смерть. Якщо її покине, то помре.
— Невже Павлина відьма? Лишенько! – налякано промовила дівчина.
— Не знаю, але ти краще забудь того хлопця й живи далі, якщо не хочеш собі нажити зайвих проблем.
— Але я не зможу без нього. Краще вже вмерти, аніж так, – закричала Орися й вибігла з хатини ворожки.
— От дурна! Душу твою шкода. Загубиш же, – зітхнула ворожка вслід дівчині.
Та Орисі байдуже було. Недобре вона замислила, але було це з відчаю. Побігла до хати Павлини. Хотіла підпалити з горя, щоб Василь нікому не дістався.
Підійшла до прочиненого вікна й зазирнула. Сидять Василь із Павлиною такі щасливі.
— Ну то коли синок мій на світ з’явиться? – запитав задоволений Василь.
— Навесні. Але думаю, що буде донька, – улесливо відповіла Павлина.
— Думаєш чи знаєш?
— Поки тільки думаю, – засміялася Павлина гучно.
Як почула цю розмову Орися, схлипнула й на землю осіла. Не можна такий гріх на душу брати, бо там дитинка буде. Передумала дівчина підпал чинити. Пішла собі до річки. Довго блукала берегом, не знаючи спокою. Та жити зовсім не хотілося без нього. З ним теж не можна було. Не знала, що робити. Думки кляті мучили її бідну голівку. Не витримала й кинулася в холодну воду. В обійми нереїди.
Тіла дівчини так і не знайшли. Ніхто не знав, що з нею сталося: чи то привидом стала, чи русалкою річковою. Та деякі односельці пліткували, що біля хати Орисі вечорами бачили дівчину в довгій білій одежі. Правда чи ні, хто тепер скаже?
Василь хоч ніяк не відреагував на смерть Орисі, все ж щасливим не став. Помер він за рік від важкої хвороби, бо ж як то знаєте самі, приворожені довго не живуть. Не встиг навіть Василь маленькій донечці порадіти. Стала Павлина втретє вдовою, але щасливою, бо отримала те, що хотіла.
Більше заміж Павлина не виходила, бо тепер у неї було те, заради чого вона хотіла жити — її донька. Нарешті їй вдалося народити дитину, хоч і таким шляхом. Та все ж доля її покарала. Смерть на неї чекала важка й у великих муках. Ніхто, навіть рідна омріяна донька їй не допомогла. Та й взагалі подейкували, що коли дівчина дізналася правду про минуле своєї матері, перестала з нею спілкуватися. Тож що там було, ніхто не знає. Все вже давно поросло травою.